Засліплення

Він не мав ані найменшого бажання помічати людей, отож ходив, низько опустивши погляд або скинувши його високо над їхніми головами. Де були книгарні, він несхибно відчував і так. Він міг спокійно покластися на свій інстинкт. Чому дають раду коні, коли тюпають додому, до своєї конюшні, тому давав раду й він. Адже на прогулянки він виходив задля того, щоб вдихнути аромат незнайомих книжок, вони будили в ньому дух бунтівника, певною мірою сповнювали його свіжістю. У бібліотеці все йшло второваним шляхом. Між сьомою й восьмою ранку він дозволяв собі декотрі з тих вільностей, з яких життя решти людей складається цілком.

Хоч від цієї години він і діставав насолоду, однак про порядок не забував. Перше ніж перейти пожвавлену вулицю, він трохи затримався на хіднику. Кін любив ходити розмірено; щоб потім не бігти, він вичікував слушної хвилі. І раптом хтось гучно крикнув до когось:

— Чи не скажете, де тут Мутштрасе?

Той, кого запитували, нічого не відповів. Кін здивувався: виходить, на вулиці були, крім нього, ще мовчуни. Не підводячи погляду, він прислухався. Як той, хто питав, поставиться до цього німування?

— Вибачте, чи не сказали б ви мені, де тут Мутштрасе?

Цього разу чоловік спитав іще ввічливіше, однак йому не пощастило знов. Відповіді він не дістав і тепер.

— Мені здається, ви мене не розчули. Я хотів у вас дещо спитати. Чи не були б ви такі люб’язні й не пояснили мені, як пройти на Мутштрасе?

У Кіна прокинулася допитливість; банальна цікавість була йому чужа. Він вирішив поглянути на того мовчуна — за умови, що той і далі німуватиме. Чоловік, нема сумніву, поринув у роздуми й не хотів, щоб йому заважали. Тож він і цього разу промовчав. Кін подумки його похвалив. З-поміж тисячі людей бодай один характер протистоїть випадковостям.