Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
«А це вже — хто кого!» — подумав вчорашній захисник Батьківщини, напруживши разом біцепси, трицепси та мотонейрони камбаловидної м’язи, про яку навіть не чув ніколи.
— Цить!.. — гримнуло нетверезо, з-за собацюри.
І спалахнула засиджена мухами лампочка над призьбою, вихопивши з темряви убогість всього навколо; наполохано закудкудакали порожні перекинуті відра, падаючи з ослона; ошелешено — вимушено прокидаючись з важкого голодного сну — хрипло нявкнув худючий котяра, останнім потягом м’язів випростуючись з-під кирзового чобота господаря.
Через мить — матюкнулося, гикнуло, смачно відригнулося… Зашморкало носом і стихло.
І враз — повісилося шиєю на паркані: мерзотна пика вічного голови сільради, Сергія Поліграфовича Курваєва. Від того ж слова — «курва». Бо з течією років вище «курви» не спромігся. Хоч як і п’явся… Аж скреготало.
Не може жаба стати левом, скільки би не стрибала.
Пика була геть п’яна, до стану прилиплого у кутку рота заслиненого «бичка» якоїсь сигарети. Давно потухлої, наскрізь мокрої, віддзеркаленої в сірих, мертвих очах.
— Там — кхто?.. — п’яно ремиґнуло зверху. — Кхто там, на Курлаіча, прьоть?.. Курлаіча хєр заваліш!.. Курлаіч — усьєгда! Ві, усьє, -іздохнітьє, а Курлаіч — будіть жить! Потому, Курлаіч — єто вся Родіна! Нас — хєр прапьошь, ми самі прапьом кого хошь! У-у-у-у, падли!
Пика скособочилась, захрипіла раптом і зникла.
Вілен завмер на це, якнайвище підтягнув штани разом з причинним хазяйством, висякався на траву крізь пальці, аж присвиснуло, і почвалав від рідного обійстя стройовим кроком, вгрузаючи у вологу землю підборами черевиків…
А вийшовши за село, на горі, біля козацької могили, яку тут називали «кугум», зупинився. Постояв, почухав потилицю, помочився під кущ при могилі, пернувши, струсив з женила краплі в траву, відхаркнувся, плюнув на невидиму у темряві землю-матір та й почимчикував далі: кугум да й кугум… Куди там, диво велике!..
Бачили й цікавіше…
Бене
Але з’явився неподалік, у Києві. Бо Київ, так він мислив, місто велике, загубитися там нескладно, а знайти важко. Та й дівчата, на відміну від сільських, більш розвинені у статевих питаннях, знають коли, куди, що і як. А то так і до «Книги Гіннеса» потрапити недовго, як самому багатодітному батькові Радянського Союзу, що має всіх дітей від різних жінок. А це вже — непотрібна йому реклама.
Блукаючи по Києву, майбутній поет мислив, куди б приткнутися.
Працювати не хотілося, та й брали «некиян» на такі роботи, звідки й воли тікали. А ще, за півроку «дідівства» в армії, відвик від праці.
Ці півроку він більше валявся на ліжку у каптерці Шмулі-старшини, з яким здружилися, бо той був дуже розумним, навіть розумнішим за Шерстохвостова, хоча в шахи й не вмів. Валявся та мріяв, як стане відомим та видатним, хоч і сумнівався ким: чи то поетом, чи спортсменом-чемпіоном, чи письменником, а чи й громадським діячем. І дійшов висновку, що розвиватися треба в усіх напрямках, а вже доля підкаже, де йому вхопити більше. Та ще зрозумів: аби стати кимось, хто не працює, але їсть, і їсть непогано, треба отримати освіту.
Хоч бодай яку, аби освіту. З дипломом. Хоч бодай яким. Далі вже від нього залежатиме, як схопити долю за барки та міцно притиснути до себе. Щоб аж захрипіла…
Будівництвом займатися не хотілося, шахтарем ставати теж, як і меліоратором. А де ще потрібен талант копати? Не йти ж колодязі рити по селах…
І раптом згадав про геологів, цих хронічних романтиків, що копирсаються в землі по всій території безкрайньої радянської країни, розхристаної та п’яної до нестями, злеглої в багнюці та блювотинні — розшукуючи корисні копалини, аби їх миролюбна багата країна ставала ще багатшою, а з нею і люди радянські, щасливі, багатіли на зло тій клятій Америці та несли свій соціалізм у всі країни світу, не питаючи, чи ті цього хочуть, паскуди!
І йому привиділися намети на березі широкої повноводної ріки; вогнище, на якому булькає та пахне, як скажена, юшка з тільки-но зловленої риби; сосни та піхти навкруги, навпіл з кедрами; бородаті чоловіки та меткі жінки біля вогнища; він з гітарою, а всі зачаровано слухають, як Вілен співає про романтику, про далекі шляхи, про те, що нормальній людині не зрозуміти ніколи, та й навіщо?.. І ці пісні він написав сам… Раніше за Пахмутову.
До того ж і платять в експедиціях, Шмуля казав, непогано.
А ще додала рішучості тоненька книжечка на газетному папері, дрібним шрифтом, безладно та безграмотно набрана, що потрапила йому до рук в армії. І, що цікаво, книжка була українською мовою! І називалася дуже могутньо і оригінально: «Я — Українець!»