Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
Кучерявисте волосся неіснуючого у природі кольору стирчало видертими кущами, нагадуючи житнє поле, скошене п’яним в хлам комбайнером, який сидів у комбайні догори ногами.
Коли б Вілена зараз побачив Хічкок, то помер би від жаху.
— Погуляв? — спитав Петро, з безнадійною стомленістю споглядаючи важко хекаючого сина — мати вже спала і це подовжило їй життя.
— Таки вклав я його! — занурив обличчя у миску з льодом двоюрідний брат Ван Дама та Вчитель Джекі Чана. — Правда, прийшлося витягти дрючка з паркану… З гвіздками. Після цього діло й пішло. Потанцював я на ньому… Ой, потанцював-а-а-ааав!.. А наостанку три цеглини на голові розтрощив. Після шлакоблочний. А перед шлакоблочиною — трубою двічі вдарив, межи ніг. Валялась там… Думаю, йому і в зимовій річці криги не вистачить.
— Здається мені, він теж задоволений… — примружився, хитаючи головою, Петро. — Бо тебе можна замість Вія по селу водити… Трупи обеспечені.
— Знаєте, батьку… Я мабуть зміню своє прізвище… Ну шо то таке — Шерстохвостов?! Якісь шерсть, та хвіст… — Булькав з миски каратист. — Неприлічно. Ну, хіба то прізвище для поета? Га?.. Візьму собі, наприклад, «Лунявий». Воно ж таки звучить — Вілен Лунявий! Як то кауть… Га?..
— Да-а-а, здорово тебе по голові вдарили… — Петро, не дивлячись, налив з пляшки в гранчак, аж через край побігло, хекнув і випив одним духом, навіть не скривившись. — Лунявий, Гунявий, Вонявий… Гляди сам, ти вже дорослий… — Він застиглими сумними очима дивився вбік. — Раз стількох безбатченків настругав… Хоч ким назвись… Кращим не станеш.
Помовчав хвилину і додав з гірким смутком:
— А прізвище наше — ще з Запорізької Січі: так прозвали твого пра-прапрадіда, зате що, як іти, свій хвіст у шерсть прагнув встромити. То й настругав за своє коротке життя більш півсотні безбатченків. А ти в нього й пішов. Він твоя пальма, а ти — його банан… — І знову випив, забулькавши, вже з горла, геть забувши про склянку. Розпачливо і сумно.
Тиждень опісля, єфрейтор-каратист не виходив з хати, окрім по нужді, загоюючи бойові рани і шукаючи свої помилки у поєднанні теорії бою з практикою.
Як спромігся вставати, крекчучи та ойкаючи, так одразу ж наклав на пуза «подаровану» в армії гітару і, брякаючи на трьох акордах, завів жалісливо-завиваючі пісні, вдивляючись пустими очима в полуплену стелю, аж собака забивався в буду і плакав-скавчав, слухаючи понівеченого друга-хазяїна та тоскно підспівуючи йому.
А у Мотрі від тих пісень геть мокріли очі і тремтіли губи. Навіть працювати переставала, завмираючи з лопатою в руках, співчуваючи рідній дитині.
Забігаючи наперед, треба сказати, що потім так проникливо і пронизливо не співав навіть великий Баблавський. МеМе. Чи — МуМу?..
Петро день витримав, сподіваючись, що це від фізичних травм і минеться. Та на другий, коли й сам, забувшись, став підвивати скімливо, здригнувся, замотав головою, забіг до спальні і аж заверещав басом:
— Або ж ти, гівнюк недороблений, затнешся, або я тобі ту гітару на вуха надіну!! Мало туги від твоїх вчинків, ще й голосом безнадійність наводиш! Не доводь до гріха, паскуднику!..
Вілен здригнувся, зітхнув зневажливо, але співати перестав. Взяв зошита, поклав під живіт подушку і щось замислено став виписувати олівцем, заводячи під лоба очі та шкірячи в посмішці залишки зубів.
Потім перевернувся горілиць, напружив єдину звивину і став мислити, що робити далі. І скоро прийшов до висновку: треба тікати. З села, з дому. Тікати, бо тут він не стане ані ким. Тут дуже малий простір для його мрій. Тут ніяких можливостей для творчої людини. А як вдариться по дівках (а таки ж вдариться!), то просто приб’ють. Як не в своєму селі, так в сусідньому. І світовий комунізм залишиться недобудованим. І прогресивне людство не потрапить до світлого «завтра».
Тож — тікати. Якнайшвидше. Хоч куди.
І, як все зажило, зник. Серед ночі. Перед світанком. Після других півнів.
Коли Вілен нишком крався по притихлому на ніч селу, у дворі Курваєвих, занедбаному і напівпропитому, низьким голосом завив-застогнав могутній, худий, весь у брудних клаптях обвислої зимової шерсті на гострих ребрах, собака: зачув давнього недруга свого, якого не догриз колись.
І зрозумів Вілен, прислухавшись своїм музичним слухом гітариста і увімкнувши своє розуміння собачо-єфрейторської мови, що поквитається з ним Рябий, обов’язково поквитається, порвавши раптом, несподівано, підтертого ланцюга свого…