Пекельний звіздар
- Автор: Кононович Леонід
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-206-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пекельний звіздар». Краткое содержание книги:
Та чи зможе хлопець знайти ключ до перемоги? Адже протистоїть йому загадковий звіздар, який очолює темні сили…
— А бачив, коло брами ляхи стоять? — питається він Івася.
— Ні.
— Так ото знай, що ляхів у нас дві сотні стоїть на Січі, а вище по Дніпру кріпость звели мостиві пани, — щоб у шори взяти славне Запорожжя! От козаки й розбрелися по лісах та зимівниках…
— А то не маєте шабель при боці? — каже Івась. — Та пошаткувати їх на капусту, тих ляшків!
Перезирнулося товариство.
— їй-бо, гетьманом буде! — каже січовий дід, що сидів о ліву руч. — От бісова дитина — ти йому слово, а він тобі десять!
Погладив курінний Івася по голові.
— Не журися, сину, — каже, — ще козацька мати не вмирала!
Як уже скінчили вечеряти і з-за столу повставали, то Івась хтів було на стайню йти, — глянуть, як там його гнідий і чи засипали йому паші, — аж заходить до куреня осавул.
— Чолом, панове запорожці! — каже. — А де се той заброда, що в полі знайшовся?
— Осьдечки! Тільки не заброда, — каже Івась, надіваючи шапку, — а козак я… хоч і не виріс іще!
— Ну, — засміявшись, каже осавул, — як ти козак, то ходи зо мною, бо тебе кошовий до себе гукає.
— А то нащо? — питає курінний.
— Виходить на те, що з ясиру татарського він утік, а ми про орду й близько не чули! Нехай розкаже, як се таке сталося. — Та й до Івася: — Гайда ж бо!
Ідуть вони попри січовий майдан, а Йвась знай роззирається зокола. Он попід валом комори стоять, де огневий припас зберігається, на валах гармати зирять своїми жерлами у степ, — все тут було геть чисто так, як дід про тую Січ і розповідав. З Дніпра віяв дужий холодний вітер, і дим од куренів скісно летів понад майданом, часом аж до землі припадаючи.
— Осьдо, пане кошовий! — каже Дряпайло, коли вони зайшли до січової канцелярії.
Зняв шапку Йвась і вклонився.
— Добрий вечір, панове! — каже.
В канцелярії горіли три свічки, й видно було, що коло столу сидить пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього — молодий запорожець у червоному жупані з вильотами. Бистре й зухвале було його лице, а чорний оселедець гадюкою звивався по виголеному черепу.
— Ти йди собі, — каже кошовий Дряпайлові. Й до Івася:
— Вечеряв?
— Еге.
— Наївся?
— Еге.
— Як прозиваєшся?
— Івась.
— Та ні… батька твого як зовуть?
— Мого батька ляхи вбили, а я жив у діда.
— А діда ж як?
— Галай.
Молодий запорожець підняв голову і зиркнув на нього.
— То Петро Галай твоїм батьком був? — питає Івася.
— Еге ж.
— Добрий був козак і славною смертю поліг, — каже запорожець.
У темряві зітхнули, й Івась утямив, що в канцелярії ще хтось є.
— А як же ти тут опинився? — питає кошовий.
— Наш хутір нечисть запалила, а я на коні втік, — відповідає Івась.
— Нечисть?
— Угу.
— А не татаре?
— Татаре до нас не заходили, бо пан коронний гетьман Конецьпольський із князем Яремою вдвох їх дуже погромили коло хутора. Там, казали, вся річка червона була од крови!
— А коли ж сей пожар стався?
— Вчора.
— То ти, виходить, з тих країв… з-під Любомира? — озвався запорожець.
— Авжеж.
— І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! — каже кошовий. — Ти кому брешеш, сучий сину?
Івась перехрестився.
— Хрест по пузі вибриком! — каже кошовому. — Щоб я туди не дійшов і назад не вернувся! Щоб мій і слід запався! Щоб… щоб мене перва куля не минула!
Зареготалися кошовий із тим запорожцем.
— Ото вже втішний бахур! — каже кошовий. — Але як же такеє могло статися з тобою, га?
— Бо тут без нечисти не обійшлося… — каже Івась. — Прибився до нас учора увечері звіздар і попросився переночувати. І тоді…
— А сніг у вас коли зійшов? — перебив його запорожець.
— Сніг? — питає Івась. — Сніг у нас кругом лежить. Бо знову накидало. А вчора мело таке, що світа Божого не видко!
Кошовий глянув на запорожця.
— А ти що скажеш, Богуне?
— Правду каже, — буркнув той. — До самого Чигирина сніги лежать. Це тільки в нас теплінь, що й Дніпро скрес.
— Ну, і той звіздар лишився у вас ночувати… — каже кошовий до Івася. — А далі що?
— А тоді він підпалив нас уночі, і з дідом вони на шаблях билися, — каже Івась. — А далі прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… Їх Чорнобог прислав!
— Хто?
— Ну, той, як на нього… Триглав!
— Триглав?!
— Угу.
Кошовий пахнув люлькою і замислився.
— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, мов собака на місяць! — каже нарешті Йвасеві. — Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо йшов попри нас чамбул в Україну, а ми й не чули про нього!