Пекельний звіздар

— Господе вишній! — каже малий козак. — Оце занесло мене, так занесло!

— Добре, — каже осавул, — їдь із нами… там розберемося! Твій жеребець?

— А то чий же!

— А вилізеш чи підсадити?

Зірвався Івась на ноги та одним скоком і вихопився на коня.

— Ну, — каже осавул, — видно, що ти козацька дитина… Гайда ж і з нами!

Та й приострожив бахмата, бо вже і сонце почало заходити.

За півгодини були вони вже коло Дніпра. Глянув Івась — і серце його забилося: на півострові, що засягав ген-ген у річку, стояла кріпость, оточена могутніми земляними валами, одтята від берега глибоченним ровом, де бігла вода, а омивав її могутній Дніпро, на котрому десь-не-десь мріли темні риски човнів. Смеркалося, і видно було, як у кріпості запалюються огні, а коли спустилися козаки з берега і під'їхали до мосту, що був перекинутий через рів, то долинули до них пахощі печеного м'ясива і кулішу.

— На вечерю якраз устигли, — каже Дряпайло, правуючи коня на міст. — Недарма я вас підганяв!

— Пугу! Пугу! — озвалися від брами.

— Та одчиняй, собачий сину, а то нагайкою заробиш! — озвався Гордій. — Не татаре ж їдуть!

— То се пан осавул із братчиками! Боже ж ти мій… а я й не признав! Чолом, панове товариство! — каже чатовий. Та й отворив хвіртку в брамі — саме стільки, щоб конем одному можна було проїхати.

Як пройшов жеребець попід склепінням воріт і, минувши другу браму, опинився за валом, то побачив Івась, що всередині, на горі, стоїть іще одна кріпость, оперезана ще вищим валом із двома вежами обабіч воріт — ото і була сама Запорозька Січа, де стояли курені й кошова канцелярія була. Попід тою кріпостю юрмилися ріжні шинки, ятки, комори, хати, а то й просто кучі, заплетені з лози і сяк-так обмащені глиною, — то було січове передмістя, де жили крамарі, ковалі, шевці та всякі заброди, котрим доступ у середмістя був заказаний. Був тут і базарний майдан, де по суботах та неділях відбувався ярмарок.

— А дід казав, ніби Січ просто посеред Дніпра стоїть… — каже Івась осавулові.

Той зиркнув скоса на Івася.

— Правду казав… бо раніше на острові вона була! Томаком звався.

— А чого ж ви пішли відтіля? — питає Івась.

— Ото вже допитливий, вража дитина! — зареготався Гордій. — А тобі не все одно хіба?

— Так хочеться ж знати… — мовив Івась та й засоромився.

Якраз минали вони шинок, біля котрого стояли на припоні кілька добрячих жеребців. Аж одчиняються двері й виходить на ґанок запорожець — у шароварах і кунтуші, а сам чорний мов смола!

— Господе Боже! — перелякався Івась і давай хреститися. — Панове, таж гляньте!

— А що тобі?

— Ондо, ондо… нечиста сила вийшла з хати!

Як зареготалися запорожці, то замалим із коней не попадали.

— Мурине! — каже Дряпайло, махаючи чорному чоловікові. — А ну ж бо катай сюди!

— О, — каже той, підходячи, — здорові були, пане осавуле! Здорові, панове!

Івасів жеребець хоркнув і позадкував од нього.

— Свят-свят-свят!.. — каже Івась, а сам побілів, як стіна. — Боже святий і кріпкий, помилуй мене грішного!