Темні уми

— У тебе забій ребер, — пояснила вона.

Я спробувала глибоко вдихнути, проте груди стиснуло так, що вийшов не вдих, а якийсь свист. Мабуть, вона нічого не помітила, бо знову лагідно глянула на мене, а відтак сказала:

— Можна тебе про щось запитати?

Уже сам факт, що вона спитала мого дозволу, був надзвичайним. Я вивчала її обличчя, вишукуючи там приховану під маскою доброзичливості ненависть, страх у глибині лагідних очей, зачаєну в кутиках губ огиду. Нічогісінько. Навіть роздратування нема.

Якась бідолашна дитина за завіскою, праворуч від мене, почала блювати в ліжку. Я бачила її темний силует.

Коло неї ніхто не сидів, ніхто не тримав її за руку. Вона була на самоті з мискою власного блювотиння. А поряд зі мною — казкова принцеса, і від самої думки, що вона відкине мене, як скажену собаку, серце заледве не вистрибувало із грудей. Вона ж бо гадки не мала, що я таке, вона не могла цього знати.

У тебе параноя, — казала я собі. — Опануй себе.

Лікарка Беґбі витягла ручку із розтріпаного жмуту волосся.

— Рубі, коли увімкнули Спокій-контроль, ти пам’ятаєш, як упала ницьма і вдарилась обличчям?

— Ні, — сказала я. — Я була… лежала на підлозі. — Я не знала, чи слід їй взагалі щось розказувати. Вона якось силувано усміхнулась, і було в тій усмішці якесь… самовдоволення.

— А коли вмикають Спокій-контроль, тебе завжди охоплює біль і йде кров?

Раптовий біль у грудях жодним чином не був пов’язаний із ударом по ребрах.

— Будемо вважати, що не завжди…

Я не бачила, що вона пише, але ручка так швидко бігала по паперу, немовби від цього залежало її життя.

Я завжди важче перетерплювала білий шум, аніж дівчата в моєму боксі. Але щоби кров? Ніколи.

Лікарка Беґбі тихенько мугикала якусь пісеньку, здається, щось із репертуару «Ролінґ Стоунз».

Вона з табірних наглядачів, — нагадала я собі, — вона — одна з них.

Хоча… в інших часах і місцевостях усе могло бути інакше. Незважаючи на те що вона була вдягнута у медичний костюм і білий халат, доктор Біґбі не виглядала старшою за мене. У неї було юне личко, і це, мабуть, у зовнішньому світі мало бути її прокляттям.

Я завжди гадала, що люди, які народились до «покоління фріків», — улюбленці долі. Вони ніколи не боялися за отой перехід від дитинства до дорослого життя. Наскільки я знаю, тим, кому на час полювання на дітей уже виповнилося тринадцять, нічого не загрожувало, і вони, успішно проминувши фрік-табори, фінішували в Нормальвілі. Але придивляючись зараз до лікарки Беґбі, бачачи її доволі поморщене обличчя, чого не повинно було би бути в тодішніх двадцятилітніх, я вже не була впевнена у тому, що вони щасливо уникли покарання. Утім, попри все доля була прихильнішою до них, аніж до нас, тут і до ворожки не треба ходити.