Темні уми

— Тобі досі боляче?

Я розплющила очі лише тому, що жінка почергово відтягнула мені кожну повіку, посвітивши в зіниці ліхтариком. Я хотіла затулитися руками, проте руки були пристібнуті до ліжка застібками-липучками. Боротися із цим не мало сенсу.

Цокнувши язиком, жінка відійшла, прихопивши з собою і квітковий аромат. Кімната сповнилась запахом антисептика та перекису водню, і тепер я точно знала, де перебуваю.

Шум в лазареті Термонда нерівномірно то виринав, то затихав, нагадуючи морський прибій. Дитячий крик болю… стукіт черевиків по білій плитковій підлозі… поскрипування коліщаток в інвалідному візку… Здавалося, наче я, приклавши вухо до бетонної стіни, лежу над тунелем і прислухаюся до гулу машин, що проїжджають наді мною.

— Рубі?

Жінка була вдягнута у медичний костюм, поверх якого білів халат. Беручи до уваги бліду шкіру і світле волосся, вона була майже непомітна на фоні білої завіски, що відгороджувала моє ліжко. Помітивши мій пильний погляд, жінка посміхнулась — так щиро і так гарно!

Це була наймолодша лікарка з-поміж усіх лікарів, котрих мені доводилося бачити в Термонді, хоча, слід зізнатися, кількість моїх відвідин лазарету не перевищувала кількості пальців на одній руці. Один раз лежала з гастроентеритом та зневодненням, які Сем жартома діагностувала як «виставу з виверженням кишківника», і ще раз через розтягнений зап’ясток. В обох випадках після обмацування зморщеними руками я почувалася гірше, ніж до потрапляння в лазарет. Ніщо настільки швидко не виліковує грип, як думка про старого збоченця, від якого тхне одеколонним спиртом і лимонним милом.

Ця жінка була нереальною. Все при ній.

— Мене звати доктор Беґбі. Я волонтер із корпорації «Леда».

Я кивнула, помітивши на нагрудній кишеньці халата значок у вигляді золотого лебедя.

Вона нахилилася ближче.

— У нас велика медична компанія, яка проводить дослідження та присилає лікарів, щоби допомагати таким, як ти, у таборах. Якщо тобі так буде зручніше, можеш звати мене просто Кейт і забути, що я лікарка.

Звісно, що зручніше. Я вирячилась на руку, яку вона до мене простягнула.

Запала тиша, порушувана лише пульсуванням крові у моїх скронях. Коли зніяковіння минулося, доктор Беґбі знов засунула руку в кишеню халата, спершу провівши пальцями по моїй лівій руці, пристібнутій до бильця ліжка.

— Рубі, ти знаєш, чому знаходишся тут? Пригадуєш, що трапилося?

До чи після того, як Вежа заледве не спекла мій мозок? Але промовити цього вголос я не могла. Коли справа стосується дорослих, краще мовчати. Вони мастаки, почувши одне, перебрехати його в щось геть інше. Тому навіщо надавати їм ще одну можливість, щоби нашкодити нам?