Їсти. Потреба, бажання, одержимість
- Автор: Росси Паоло
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-92-2
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Їсти. Потреба, бажання, одержимість». Краткое содержание книги:
Якщо ви не чули досі про смак №5 — «умамі», то це не означає, що ви його ще не пізнали. Те, що ми з вами називаємо смаком, є формою чуттів, яка управляється окремою системою чуттів і яка лежить в основі смакових відчуттів, як-от: солодке, солоне, кисле та гірке (та інших, у яких немає назв). Але, як стверджує автор книжки, існує ще ціла низка відчуттів, притаманних ротові та носові, які не можна віднести ні до смаків, ані до запахів. Чи є правдою те, що колись їжа була «натуральною», що те, чим харчувалися наші діди та прадіди, було «справжнім» і «смачнішим»? Автор шукає і знаходить відповіді на безліч питань і розвінчує небезпечні міфи масової культури, адже він десятиліттями досліджував історію ідей та культур, тож його надзвичайно цікаві й неординарні міркування на (для когось) буденну тему споживання їжі — голод та ожиріння, піст і святість, їжа як манія, глобалізація й апокаліпсис, «натуральна» та «ненатуральна» їжа, анорексія, фобії, мода — дадуть змогу подивитися на історію цивілізації під іншим кутом, стануть одкровенням і справжнім відкриттям для великого кола читачів.
ISBN 978-617-7192-92-2 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-713-8 (Ніка-Центр)
© 2011 by Società editrice il Mulino, Bologna
© Переклад. Любов Котляр, 2018
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2018
© «Ніка-Центр», 2018
Для Катерини Сієнської (народилася у Сієні в 1347 році, померла в Римі в 1380 році), що вважається покровителькою Італії разом зі святим Франциском і вчителькою Церкви нарівні з Томою Аквінським, паломниці миру, до якої прислухалися королі та папи, такі речі, як їжа та напої, годування грудьми, хліб і кров, голод, нудота, стають центральними та вирішальними образами при зустрічі з Богом. Піст, доведений до крайнощів, поїдання нечистот від хворих, за якими доглядаєш, дають змогу долучитися до мук Христа та є вкладом у порятунок світу[43].
«У той час як вона молилася, явився їй Спаситель і Господь Ісус Христос із п’ятьма найсвятішими ранами на тілі... Поклавши праву руку їй на шию та притуливши її обличчям до рани на правому боці ребра, він шепнув їй: “Пий, дівчино, напій з мого тіла, який наповнить душу твою таким благом, від якого чудом утішиться і тіло твоє, яким до цього заради мене ти нехтувала”. І вона, перебуваючи так близько від найсвятішої рани, своїми губами тілесними, а надто — душевними довго пила, жадібно та ненаситно»[44].
Або ось що вона пише трьом неаполітанкам:
«Вам належить робити, як то робить дитя, яке, щоб напитися молоком, бере до рота материнську грудь і смокче, так через плоть втягує в себе молоко; так і нам слід прикладатися до грудей розіп’ятого Христа, в яких знайдемо милосердя, і через плоть його отримаємо молоко, яким дивиться душа наша»[45].
Як зазначає у своїй книжці Байнум, Катерина, говорячи про єднання з Христом, мала на увазі одягнути на себе плоть Христа, самою стати нею, а самого Господа неодноразово у своїх працях убачає як матір-годувальницю[46].
Урсула Джуліані народилася в містечку Меркателло, поблизу Урбіно, в 1660 році, а в сімнадцять років прийняла постриг у монастирі кларисок-капуцинів Читта-ді-Кастелло під іменем Вероніка. Її зараховано до лику святих у 1839 році. Вона послухалася наказу своїх сповідальників — записувати своє життя. Протягом тридцяти трьох років вона вела особистий щоденник, що складається з двадцяти двох тисяч сторінок. У третій частині автобіографії вона розповідає про невелику ікону із зображенням маленького Ісуса, прикладеного до грудей Марії. Вона знімає ту маленьку ікону зі стіни й притискає до себе.
«Я почала роздягатися. Навіть звільнила з-під одягу груди, примовляючи: “Ісусе, залиште у спокої ті перса. Прийдіть і візьміть молоко у мене”. І протягувала йому свої. І тут він відірвався від грудей Богородиці та прилинув до моїх. О, Господи! Не можу висловити, що я відчувала у ту мить, і не можу пригадати, як на мене це подіяло. Тоді він не видавався мені намальованим дитям, він був у плоті... Зараз я пригадую, що ще багато днів потому в тій частині грудей відчувалося мені сильне тепло, немов мені там палало всередині»[47].
Незважаючи на неодноразові накази з боку настоятелів відмовитися від постійного посту або перервати його на деякий час, Вероніка Джуліані так і не спромоглася цього зробити.
Вище, говорячи про світ, до якого належала Катерина, я згадував ті страждання, які не видаються нехтуванням цінностями, про справжній і безсумнівний культ страждання. Щодо цього питання Вероніка Джуліані висловлюється досить ясно:
43
Див. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno: il significato religioso del cibo per le donne del Medioevo, Milano, Feltrinelli, 2001, pp. 184–185.
44
Raimondo da Capua, Vitaе Catharinae Senensis, в Acta Sanctorum, par. 163, p. 903; див. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno, cit., p. 191.
45
Катерина Сієнська, Lettere, упорядковано П. Мішателі, Siena, Giuntini e Bentivoglio, 1913–1922, в 6 томах, том VI, 5–6; див. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno, cit., pp. 195–196.
46
Див. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno, cit., pp. 198.
47
R.M. Bell, La santa anoressia. Digiuno e misticismo dal Medioevo a oggi, Roma-Bari, Laterza, 1987, p. 72.