Терези

…Холодильне приміщення було схоже на велику комірчину. Олексій повісився на бинті, прив’язавши його до верхньої перекладини стелажа з вакцинами. Усередині було так холодно, що невдовзі всі почали тремтіти. Надворі мама Олексія знепритомніла. Директор викликав «швидку»…

– Я готовий на все.

– Що?

– Ви питали, на що я готовий заради цієї роботи?

– Думаєш щось рознюхати?

– Думаю.

– Тоді укладемо угоду…

Коли Максим покінчив із формальностями, отримавши від юристів список необхідних документів, а від новоспеченого шефа – попередні інструкції, коли вийшов нарешті з директорського кабінету, пройшов повз секретарку – класична білявка, хто б сумнівався, – спустився масивними під рожевий мармур сходами, перетнув хол зі шкіряним диванчиком і скляним столиком, а потім перетнув двір і вийшов за прохідну, була вже третя година. П’ять годин, а відчуття, що п’ять днів.

Директор «Конвалії» брав його на посаду помічника менеджера гуртового відділу з перспективою кар’єрного зростання і можливістю суміщати роботу з інтернатурою за однієї умови: щовечора власноруч скидати на директорську скриньку листи з детальним описом діалогів, подій, вражень, розмов і чуток на його фірмі.

Максима Гнатишина, нормального, впевненого в собі чувака, взяли і завербували. На посаду стукача.

Але то було не найстрашніше.

Максим знайшов біля кафе кавовий автомат і вкинув у його пащу монети. Серце гупало в грудину. Паличок для помішування цукру, як завше, не було.

Найстрашнішим було те, що в останню їхню зустріч з Лешеком рік тому вони страшенно посварилися й відтоді так і не знайшли способу зустрітися і помиритися. Шальки терезів його друга завмерли на півдорозі. Невчасно і назавжди.