У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Коли ми повернулися, почали у своєму взводі розповідати, що зі мною сталося, провели збори. У нас комсоргом була Клава Іванова, вона мене умовляла: "Їх не жаліти треба, а ненавидіти". У неї фашисти батька вбили. Ми, було, заспіваємо, а вона просить: "Дівчатка, не треба, ось переможемо цих гадів, тоді й співатимемо".
І не відразу... Не відразу в нас вийшло. Не жіноча то справа — ненавидіти і вбивати. Не наша... Треба було себе переконувати. Умовляти...»
За кілька днів Марія Іванівна зателефонує мені й запросить до своєї фронтової подруги Клавдії Григорівни Крохіної. І я ще раз почую...
Клавдія Григорівна Крохіна, старший сержант, снайпер:
«Уперше страшно... Дуже страшно...
Ми залягли, і я спостерігаю. І ось помічаю: один німець з окопу підвівся. Я клацнула, і він упав. І ось, знаєте, мене всю затрясло, я чула, як стукотіли мої кістки. Стала плакати. Коли по мішенях стріляла — нічого, а тут: я — вбила! Я! Вбила якусь незнайому мені людину. Я нічого про неї не знаю, але я її вбила.
Потім це минуло. І ось як... Як це сталося... Ми вже наступали, йшли повз невелике селище. Здається, на Україні. І там біля дороги побачили барак чи будинок, неможливо було вже розібрати, це все горіло, згоріло вже, лише чорні камені залишилися. Фундамент... Багато хто з дівчаток не підійшов, а мене як потягнуло... Між тим вугіллям ми знайшли людські кістки, серед них зірочки обгорілі, це наші поранені або полонені згоріли. Після цього хоч скільки я вбивала, мені вже не було шкода. Як побачила ці чорні зірочки...
...Повернулася з війни сива. Двадцять один рік, а я вся біленька. Я мала важке поранення, контузію, погано чула на одне вухо. Мама мене зустріла словами: "Я вірила, що ти прийдеш. Я за тебе молилася день і ніч". Брат на фронті загинув. Вона плакала.
Мама плакала:
— Однаково тепер — народжуй дівчаток чи хлопчиків. Але він усе ж чоловік, він зобов’язаний був обороняти Батьківщину, а ти ж дівчинка. Про єдине я Бога прохала: якщо тебе покалічать, то нехай краще вб’ють. Весь час ходила на станцію. До поїздів. Одного разу побачила там військову дівчину з обгорілим обличчям... Здригнулася — ти! Я за неї теж потім молилася.
У нас неподалік будинку, а родом я з Челябінської області, так у нас там велися якісь розробки руди. Щойно починалися вибухи, а це бувало завжди чомусь уночі, я враз підхоплювалася з ліжка і передусім хапала шинель — і бігти, мені треба було хутко кудись бігти. Мама мене схопить, пригорне до себе і вмовляє: "Прокинься, прокинься. Війна скінчилася. Ти — вдома". Я приходила до тями, почувши її слова: "Я — твоя мама. Мама..." Говорила вона тихо. Тихо... Гучні слова мене лякали...»
У кімнаті тепло, але Марія Іванівна закутується у важкий вовняний плед — їй холодно. Веде далі:
«Хутко стали солдатами... Знаєте, не було багато часу думати. Переживати свої почуття...
Наші розвідники взяли в полон одного німецького офіцера, і він був украй здивований, що в його розташуванні вибито багато солдатів і всі поранення тільки в голову. Майже в те саме місце. Звичайний, повторював він, стрілець не здатний зробити стільки влучень у голову. Так точно. "Покажіть, — попросив, — мені цього стрільця, який стількох моїх солдатів убив. Я велике поповнення отримував, і щодня до десяти осіб вибувало". Командир полку відповідає: "На жаль, не можу показати, це була дівчина-снайпер, але вона загинула". Це була Саша Шляхова. Вона загинула у снайперському поєдинку. І що її підвело — це червоний шарф. Вона дуже любила цей шарф.
А червоний шарф на снігу помітний, демаскування. І от коли німецький офіцер почув, що це дівчина, він був вражений, не знав, як реагувати. Він довго мовчав. На останньому допиті перед тим, як його відправили до Москви (з’ясувалося — велике цабе!), зізнався: "Мені зроду не доводилося воювати з жінками. Ви всі вродливі... А наша пропаганда стверджує, що в Червоній армії воюють не жінки, а гермафродити..." Так нічого й не зрозумів. Так... Не забути цього...