У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
...Маленька жінка з дівочим вінцем довгої коси навколо голови сиділа у великому кріслі, затуливши обличчя руками:
— Ні-ні, не буду. Знову повертатися туди? Не можу... Дотепер воєнні стрічки не дивлюся. Я тоді була зовсім дівчинкою. Мріяла і зростала, зростала і мріяла. І ось — війна. Мені навіть шкода тебе... Я знаю, про що кажу... Ти справді хочеш це знати? Як доньку питаю...
Звісно ж, здивувалася:
— А чому до мене? Треба до мого чоловіка, він любить згадувати. Як звали командирів, генералів, номери частин — усе пам’ятає. А я ні. Я пам’ятаю лише те, що зі мною траплялося. Свою війну. Навколо багато людей, але ти завжди сама, адже людина завжди самотня перед смертю. Я пам’ятаю моторошну самотність.
Попросила прибрати магнітофон:
— Мені потрібні твої очі, щоб розповідати, а він заважатиме.
Але за кілька хвилин вона забула про нього...
Марія Іванівна Морозова (Іванушкіна), єфрейтор, снайпер:
«Це буде проста розповідь... Розповідь звичайної російської дівчини, яких тоді було багато...
Там, де стояло моє рідне село Дяківське, тепер Пролетарський район Москви. Як війна почалася, мені було неповних вісімнадцять років. Коси довгі-довгі, до колін... Ніхто не вірив, що війна надовго, усі чекали — ось-ось скінчиться. Відженемо ворога. Я ходила до колгоспу, потім закінчила бухгалтерські курси, почала працювати. Війна триває... Мої подружки... Мої дівчата кажуть: "Треба йти на фронт". Це вже в повітрі висіло. Записалися всі на курси при військкоматі. Може, хтось і за компанію, не знаю. Нас там вчили стріляти з бойової гвинтівки, кидати гранати. Спершу... Я, зізнаюся, боялася гвинтівку в руки брати, було неприємно. Не могла уявити, що піду когось убивати, просто хотіла на фронт, та й годі. Нас у гуртку навчалося сорок людей. З нашого села — чотири дівчини, ну, всі ми, подружки, із сусіднього — п’ять, словом, із кожного села хтось. І самі дівчата. Чоловіки вже всі пішли на війну, хто міг. Іноді вістовий приїжджав посеред ночі, давав дві години на збори, і їх вивозили. Траплялося, забирали навіть із поля. (Мовчить.) Я тепер не згадаю — чи були в нас танці, якщо так, то дівчина танцювала з дівчиною, хлопців не залишилося. Села наші притихли.
Незабаром з’явився заклик ЦК комсомолу та молоді, позаяк німці були вже під Москвою, всім стати на захист Батьківщини. Як це Гітлер візьме Москву? Не дамо! Не тільки я... Усі дівчатка виявили бажання йти на фронт. Мій батько вже воював. Ми вважали, що будемо єдиними... Особливими... А прийшли до військкомату — там багато дівчат. Я охнула! Моє серце спалахнуло, сильно так. А відбір був дуже суворий. По-перше, звісно, треба мати міцне здоров’я. Я боялася, що мене не візьмуть, бо в дитинстві часто хворіла і, як казала мама, була хирлявою. Тож мене інші діти кривдили змалку. Утім, якщо вдома, крім дівчини, що йшла на фронт, нікого більше з дітей не було, також відмовляли, бо не можна залишати матір саму. Ой, наші матусі! Сльози в них не висихали... Вони лаяли нас, вони благали... Але я мала ще двох сестер і двох братів, щоправда, значно молодших за мене, та цього не брали до уваги. Тут, як на гріх, з колгоспу всі пішли, на полі нікому працювати, і голова не хотів нас відпускати. Отож нам відмовили. Пішли ми до райкому комсомолу, і там відмовили. Тоді ми делегацією з нашого району поїхали до обкому комсомолу. Усі мов затялися, серця палали. Нас знову звідти відправили додому. І ми вирішили, якщо ми вже тут, у Москві, то треба йти до ЦК комсомолу, на саму гору, до першого секретаря. Домагатися хай би там що... Хто доповідатиме, хто з нас сміливий? Гадали, що тут, напевно, будемо тільки ми, а там до коридору не можна було впхатися, — де вже там до секретаря потрапити. Молодь з усієї країни, багато хто побував в окупації, і тепер вони жадали помститися ворогу за своїх загиблих близьких. З усього Союзу. Так-так... Словом, ми навіть трохи розгубилися...
Увечері, втім, потрапили до секретаря. Нас запитують: "Ну, як ви підете на фронт, якщо не вмієте стріляти? "Тут ми хором відповідаємо, що вже навчилися... "Де? Як? А перев’язувати вмієте?" А нас, знаєте, в тому ж гуртку при військкоматі районний лікар учив перев’язувати. Вони тоді примовкли і вже серйозніше на нас поглянули. Ну, і козир у наших руках, мовляв, там не тільки ми, а нас іще сорок душ, і всі вміють стріляти і надавати першу медичну допомогу. Казали: "Ідіть і чекайте. Ваше питання буде вирішено позитивно". Якими ж ми щасливими були, коли поверталися! Не забути того... Отак...