Загадка «Блакитного потяга»

Кетрін Ґрей прочитала цей лист від початку до кінця, а відтак усміхнулася й перечитала ще раз. А коли після повторного ознайомлення вона відклала послання, обличчя жінки свідчило, що те неабияк повеселило її. Потім вона взялася за другий лист. Один раз нашвидкуруч проглянувши, адресатка відклала його і задивилася прямо перед собою. Цього разу посмішки не проступило. Власне, будь-якому сторонньому спостерігачеві нелегко було б здогадатися, які саме емоції приховував її спокійний, задумливий погляд.

Кетрін Ґрей було тридцять три роки. Вона походила з доброї родини, але її батько розорився, і дівчині довелося змолоду самій заробляти на прожиття. Їй було лише двадцять три, коли вона стала компаньйонкою старої місіс Гарфілд.

Ця літня леді мала «складний» характер. Компаньйонки змінювалися зі страхітливою швидкістю. Вони прибували повні сподівань і зазвичай від’їздили заплаканими. Але відколи десять років тому Кетрін Ґрей переступила поріг Літл Кремптон, запанувала ідеальна злагода. Ніхто не знає, як їй це вдалося. Кажуть, заклиначами змій народжуються, а не стають. Міс Ґрей народилася з даром утихомирювати старих дам, собак та малолітніх неслухів і робила це без жодних видимих зусиль.

У двадцять три вона була тихою дівчиною з прекрасними очима. А в тридцять три стала тихою жінкою із тими-таки сірими очима, які випромінювали світові рівне сяйво певного щасливого спокою, який ніщо не здатне потривожити. До того ж вона від народження мала почуття гумору, якого й досі не втратила.

І доки, дивлячись прямо перед собою, міс Ґрей сиділа за накритим для сніданку столом, зненацька залунав дзвінок на вході в супроводі вкрай енергійного «тук-тук» дверного молотка. За мить маленька покоївка впустила відвідувача й, затамувавши подих, оголосила:

– Доктор Гаррісон.

Кремезний чоловік середніх літ увірвався з тими ж завзяттям і жвавістю, які й віщувала його атака на дверний молоток.

– Доброго ранку, міс Ґрей.

– Доброго ранку, докторе Гаррісоне.

– Я заявився у таку рань, – почав лікар, – на той випадок, якщо ви вже отримали звістку від однієї з кузин Гарфілд, що іменує себе місіс Семюел,[12] – украй противної особи.

Не кажучи й слова, Кетрін узяла зі столу один із листів і простягнула лікареві. А відтак із чималою втіхою спостерігала, як той проглядає його, гнівно суплячи свої кущисті брови і обурено пофиркуючи й покректуючи. Дочитавши, доктор Гаррісон знову кинув аркуш на стільницю.

– Ну й чортівня! – видобув він, закипаючи люттю. – Нехай ця писанина вас не тривожить. Вони самі не знають, що верзуть. Розум місіс Гарфілд був такий же непотьмарений, як ваш або мій, і жодна душа не доведе протилежного. Їм нема з чим іти до суду, і вони це знають. Усі ці балачки про позов – чистий блеф. А звідси й спроба тишком-нишком окрутити вас. І глядіть же, моя люба, не піддайтеся на їхні лестощі. Не вбийте, бува, собі в голову, що віддати ці гроші – ваш моральний обов’язок, чи ще якусь подібну маячню, породжувану надто вразливим сумлінням.