Сповідь суперниці

Та видно, небо не лишило мене напризволяще. І хоча я наскрізь промерзла й навіть уже тихенько скімлила від розпачу, незабаром вийшла на добре вторований шлях. Аж раптом із-за невеликого гайочка попереду почулося мелодійне дзенькотіння бубонців і людські голоси. Я страшенно зраділа. Мало вперед не кинулася, але пригадала, хто я, та змусила себе зупинитися на узбіччі й гордо випросталась. Тільки широко розплющеними очима дивилася на кавалькаду попереду, на вершників, які їхали попарно, охороняючи розкішний паланкін, який тягли мули в багатій збруї. Дзенькіт його бубонців я й почула звіддаля.

З кавалькади мене помітили; спочатку просто придивлялися, потім на обличчях з’явилися подив, замішання. Один вершник під’їхав до паланкіна та щось промовив. Нарешті вони наблизилися, фіранка паланкіна відкинулась, і я перевела подих — упізнала знайоме обличчя абата Ансельма з Бері-Сент-Едмунса.

— О, святі угідники! — вигукнув абат. — Міледі Бертрадо? Ви тут, сама, а ваш вигляд… Як таке могло трапитися?

Я ж роздивлялася, як тепло облямовані лебединим пухом його каптур і комір, які м’якенькі в нього рукавички на хутрі. А я… Уявляю, який мала вигляд: розпатлана, подряпана, промерзла. Навіть коли я звеліла абатові не мучити мене запитаннями, а допомогти, голос мій звучав якось надтріснуто, майже благально. Але Ансельм і так уже наказав своїм людям підсадити мене в паланкін. Як хороше відкинутися на хутряні подушки! Тут була жаровня — справжня, наповнена вугіллям жаровня з бронзовою покришкою. Я простягла до неї негнучкі пальці, присунула змерзлі стопи. Ніяк не могла зігрітися. Хвала Всевишньому, добрий Ансельм дав мені вина. Ось я й назвала його добрим. Та ж я була благодійницею його обителі, щедро жертвувала на неї, допомагала Ансельму в деяких позовах із сусідами. Чи міг він після цього повестися зі мною інакше?

Я повільними ковтками попивала вино й із задоволенням жувала начинений куріпкою пиріжок. А тим часом слухала балаканину Ансельма: мовляв, повертається він із далекого приходу в Бері-Сент-Едмунсі. І якщо буде на це моя ласка, він гостинно прийме мене в своїй обителі. Я навіть розчулилася. Ансельм уже запевняв: щойно я облаштуюся та відпочину, він негайно пошле гінців у Гронвуд.

Ні, ні, якщо його превелебність хоче зробити мені послугу, нехай не поспішає зі звісткою про мене. І я навіть посміхнулася, коли уявила, який переполох здійметься, коли я зникну.

Можливо, мені варто було пояснити Ансельмові причину мого небажання повідомити про себе чоловікові, але він не розпитував, навіть головою закивав на знак розуміння.

— Звісно, дитино моя, як мені вас не зрозуміти. Едгар Армстронг не мав права ображати вас. По всьому графству пліткують про це. Знову він і ця нещасна заблукана душа Гіта Вейк.

Він умовк, але я вже втупилася в нього чіпким поглядом. А в грудях моїх неначе застряг твердий клубок. Знову… Мій чоловік і Гіта… Гіта, ім’я якої Едгар повторює навіть уві сні. Я навіть тремтіти перестала, так мене обпік гнів.