Гаррі Поттер і Смертельні реліквії (з ілюстраціями)

«Я відкриваюся наприкінці»... але наприкінці чого? Чому не можна здобути камінь негайно? Отримавш цей камінь, він розпитав би про все самого Дамблдора... і Гаррі почав бурмотіти сничеві різні слова, випробував усе, навіть парселмову, але золотий м’ячик не відкривався...

А паличка, бузинова чарівна паличка, де вона захована? Де її зараз шукає Волдеморт? Гаррі навіть захотів, щоб знову почав палати його шрам, щоб виявив йому Волдемортові думки - бо чи не вперше їх з Волдемортом об’єднали пошуки однієї й тієї самої речі... Герміоні, звісно, це не сподобалося б... але ж вона просто не вірила... Ксенофілій у чомусь мав рацію... «Обмежена. Недалека. Вузьколоба». Правда полягала в тому, що її лякала навіть думка про Смертельні реліквії, особливо про воскресальний камінь... І Гаррі знову притулився губами до снича, цілував його й ледь не ковтав, проте холодний метал не піддавався...

От-от мало світати, коли він раптом згадав про Луну, що самотньо сиділа в камері Азкабану, оточена дементорами, і йому стало страшенно соромно за себе. У гарячкових роздумах про реліквії він геть забув про неї. Якби ж її можна було врятувати! Проте дементори у таких великих кількостях були практично нездоланні. Думка про дементорів нагадала, що він ще не пробував терновою чарівною паличкою вичаклувати патронуса... зранку треба буде спробувати...

Якби ж можна було якось дістати кращу чарівну паличку...

І його знову охопило палке бажання здобути бузинову паличку, паличку Смерті, нездоланну і всемогутню...

Уранці вони склали намет і рушили далі під акомпанемент страшенної зливи. Дощ переслідував їх до узбережжя, де вони увечері поставили намет, і лив цілісінький тиждень, погіршуючи Гаррі настрій, і так похмурий від розкислих безрадісних пейзажів. Він міг думати тільки про Смертельні реліквії. Так, наче в ньому всередині палало полум’я, яке ні відверта Герміонина невіра, ні вперті Ронові сумніви погасити не могли. Та що палкіша була його жага до реліквій, то менше радості в ньому лишалося. Він звинувачував Рона й Герміону - їхня непохитна байдужість впливала на його настрій ще гірше, ніж безжальний дощ, проте ніщо не могло похитнути його впевненості - вона була абсолютна. Віра в реліквії і прагнення їх роздобути так захопили Гаррі, що він почувався відірваним від друзів та їхньої одержимості горокраксами.

- Одержимості? - перепитала його Герміона крижаним тихим голосом, коли Гаррі якось увечері необачно промовив це слово після того, як вона прочитала йому нотацію про відсутність в нього інтересу до пошуку нових горокраксів. - Ми не одержимі, Гаррі! Ми просто хочемо зробити те, що нам доручив Дамблдор!

Та Гаррі був глухий до цієї завуальованої критики. Дамблдор залишив Герміоні знак реліквій, щоб вона його розшифрувала, а ще він, був переконаний Гаррі, заховав у золотому сничі воскресальний камінь. «Разом їм жити не судилося... володар смерті»... чому цього не розуміють Рон і Герміона?