Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

Повсюдно було багацько китайців у чорних шовкових штанях, крихітних чорно-білих черевичках із білими шкарпетками, в білих сорочках із мандаринськими комірцями та чорними косами на спинах. Жінки та чоловіки були так схожі одне на одного, що Меґі насилу відрізняла, хто є хто. Здавалося, чи не вся торгівля у місті Данглоу належала китайцям; великий універмаг, значно багатший товарами за все, що було в Джилі, мав китайську назву «А-Вон».

Будинки тут споруджували на високих палях, як і будинок старшого скотаря на Дрогеді. Люк пояснив, що робилося це для забезпечення максимальної циркуляції повітря і для захисту від термітів, які могли зруйнувати будинок за рік. На верхній частині палі кріпилася жерстяна таріль із повернутими донизу краями — терміти не могли перетягнути свої тулуби через краї цієї тарілки і не мали змоги потрапити до дерев’яної конструкції самого будинку. Ясна річ, вони живилися палями, але коли яку-небудь палю наскрізь прогризали терміти, її замінювали новою. І це було набагато легше й дешевше, аніж споруджувати новий будинок. Схоже, більшість парків — то були зарості джунґлів, бамбуку або ж пальм, наче мешканці втомилися підтримувати порядок місцевої флори.

Чоловіки та жінки шокували Меґі. Щоб піти повечеряти з Люком, вона вдягнулася відповідно: туфлі на високих підборах, шовкові панчохи, атласна нижня спідниця та пишне шовкове плаття з рукавами до ліктя та поясом. На голові у неї був великий солом’яний капелюх, а на руках — рукавички. А найбільше дратувало її неприємне відчуття, коли люди витріщалися на неї, гадаючи, що саме вона вдягнена недоречно, а не вони!

Тутешні чоловіки були босоногі, здебільшого гологруді й не вдягали нічого, окрім шортів кольору хакі; ті ж нечисленні, що вкривали свої тулуби, робили це за допомогою спортивних футболок, а не сорочок. Жінки ж були ще гіршими. Лише декотрі з них носили вузькі й короткі плаття, під якими не було ніякої нижньої білизни, ходили вони без панчіх, у шльопанцях. Але більшість жінок вдягали короткі шорти, ходили босоніж, а груди свої прикривали до непристойності маленькими спідніми сорочками без рукавів. Данглоу був цивілізованим містом, а не якимось курортом. Але все ж таки його корінні білі мешканці — яке кричуще неподобство! — походжали мало не голяка; китайці й ті були краще вдягнені.

Повсюди були велосипеди, сотні велосипедів; трохи автомобілів, а коней не видно взагалі. Так, це місто дуже відрізнялося від Джилі. А ще тут було жарко, страшенно жарко. Меґі з Люком пройшли повз термометр, який показував жалюгідні дев’яносто градусів, у що вірилося з трудом; в Джилі при температурі сто п’ятнадцять градусів повітря здавалося прохолоднішим. Меґі здалося, наче її тіло рухається крізь щільне повітря, розрізаючи його, як паруюче розтоплене масло, а коли вона робила вдих, то легені наче гарячою водою наповнювало.

— Люку, я вже не можу! Це нестерпно! Благаю, повернімось! — звернулася вона до нього, хапаючи ротом повітря.