Затемнення

— Ні, дурненька дівчинко, — прошепотів Едвард із-за мого плеча. — Я намагаюсь захистити твою доброчесність. А ти робиш усе, щоб мені це було дуже-дуже складно.

— Не сміши мене…

— Можна в тебе дещо запитати? — швидко урвав він мене. — Раніше ми вже це обговорювали, але давай іще раз. Скільки людей у цій кімнаті мають душу? І потім відлетять у рай, чи що там буде після життя?

— Двоє, — негайно відповіла я лютим голосом.

— Гаразд. Може, ти і маєш рацію. З цього приводу, звісно ж, існують розбіжні думки, але більшість усе ж таки вважає, що в цьому світі існують певні правила, яких слід додержуватись.

— Тобі не вистачає правил для вампірів? Ти хочеш додатково ще й людськими правилами перейматися?

— Це не зашкодить, — знизав він плечима. — Про всяк випадок.

Я пильно дивилась на нього крізь примружені повіки.

— Отже, звісно ж, для мене все вже втрачено, навіть якщо ти права щодо моєї душі.

— Ні, не втрачено, — злісно почала я сперечатися.

— Заповідь «не убий» широко розповсюджена у всіх системах вірувань. А я вбив багато людей, Белло.

— Тільки лихих людей.

Він знизав плечима.

— Може, це враховується, а може, і ні. Але ти не вбила нікого…

— Звідки ти знаєш? — буркнула я.

Він посміхнувся, але все одно проігнорував зауваження.

— І я зроблю все, щоб застерегти тебе від такої спокуси.

— Гаразд. Але ми сперечаємось не з приводу скоєння вбивств, — нагадала я йому.

— Цей принцип діє в нашій суперечці також, із тією єдиною відмінністю, що в цій сфері я такий самий незаплямований, як і ти. Можу я залишити хоч одне правило непорушеним?

— Одне?

— Ти ж знаєш, що я крав, брехав, я бажав чужого… єдине, що в мене залишилось, то це моя цнота, — він криво посміхнувся.

— Я брешу весь час.

— Так, але ти не вмієш брехати, тому це майже не рахується. Ніхто все одно тобі не вірить.

— Я справді сподіваюсь, що ти помиляєшся, тому що в іншому разі з хвилини на хвилину Чарлі виламає двері з зарядженим пістолетом у руках.

— Чарлі почувається щасливішим, коли удає, що ковтає твої історії. Він краще брехатиме сам собі, ніж намагатиметься дізнатися правду, — Едвард посміхнувся.

— А коли це ти чужого бажав? — недовірливо спитала я. — В тебе ж усе є.

— Я бажав тебе, — його усмішка затьмарилась. — Я не мав жодного права на це, але я все одно простяг руки і взяв тебе. А тепер лише поглянь, на кого ти перетворилась! На спокусницю вурдалаків, — він похитав головою з удаваним жахом.

— До речі, ти маєш право бажати того, що вже твоє, — проінформувала я його. — Крім того, я гадала, що ти про мою цноту непокоїшся.

— Так і є. Якщо для мене запізно… хай я буду проклятий, це не каламбур, але я не дозволю прокляттю впасти і на твою голову.

— Ти не зможеш примусом відправити мене туди, де не буде тебе, — урочисто промовила я. — Там для мене і буде пекло. В будь-якому разі я знаю, як легко вирішити цю проблему. Давай ніколи не помремо?