Чінгісхан

На широкій дорозі, що вела на схід від великої ріки Джейхун, де протягом багатьох століть проходили багаті каравани, одразу після монгольського погрому припинився рух. Спустіли придорожні крамнички та заїжджі двори, і стояли вони похмурі, без воріт і дверей, бо їх виламали воїни для багать. Зів’яли не зрошувані більше сади, бо нікому було прочищати арики і проводити воду.

Дивним і незвичним здавався молодий похмурий вершник в іноземному плащі, що самотньо їхав по курних шляхах, де всюди валялися розтягнені шакалами людські кістки. Вороний сухорлявий кінь арабської крові рівномірно постукував копитами, а вершник зрідка підбадьорював його свистом.

— Яка мертва пустеля! Ні людини, ні верблюда, ні собаки! — зітхав подорожній. — За весь день тільки два вовки не кваплячись пересікли дорогу, наче хазяїни цієї безмовної рівнини, схожої на безмежне кладовище… Якщо так буде й далі, то мій завжди невтомний кінь разом з хазяїном незабаром простягнеться навіки біля оцих білих черепів з слідами страшних монгольських мечів…

Темна ворухлива маса спереду видалась незвичайною. Кінь форкнув, нашорошив вуха. Вершник під’їхав ближче. Кілька великих понурих орлів тиснулися над здобиччю, що лежала посеред сліпуче залитої сонцем закуреної дороги.

Вершник свиснув. Важко змахуючи величезними крилами, орли знялися й сіли на ближньому горбі. Між свіжими дорожніми коліями в дивному стані, немов у судорожному пориві, лежала дівчинка в порваному туркменському одягу. Орли вже встигли зіпсувати її обличчя, яке ще зберегло ніжні риси.

— Знову монгольська робота! Вони хапають дітей, тримають, не піклуючись, потім, натішившись, кидають…

Звився канчук — і кінь поскакав. За поворотом дороги вершник наздогнав групу монголів. Два вози на високих скрипучих колесах, перевантажені награбованим добром, поволі посувалися вперед. На кожному возі на речах сиділа монголка у чоловічому лисячому малахаї та баранячій шубі і одноманітно покрикувала на запряжених биків, які байдуже ступали в хмарах куряви.