Безслідний Лукас
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-833-00051-4
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Безслідний Лукас». Краткое содержание книги:
У центрі уваги письменника молодий американський учений Лукас, який виношує ідею посилення розумового потенціалу людства, використовуючи весь історичний спадок і найновіші досягнення науки і техніки.
На кошти приватного фонду в супроводі його представника містера Ора Лукас здійснює подорож в країни, де колись зароджувалася цивілізація. Коли учений повертається додому, на нього чекає страшна несподіванка: приватний фонд виявляється замаскованою організацією військового відомства, ідею Лукаса хочуть використати «яструби» з Капітолійського пагорба на зло людству і всій планеті. Лукас безслідно зникає, та ідеї, надто коли вони осяяні високою метою, не зникають ніколи.
Лукас побіг. Він ще не зовсім втратив свою давню спортивну форму і зуміє наздогнати цю, зрештою, таку неповоротку, порівняно з його безслідністю, посудину. Він промчав ті кілька десятків ярдів, що відділяли його від «Магнолії», може, навіть з якимсь національним рекордом, але то був смішний і даремний біг.
Яхта справді здригалася від роботи захованих у ній дизелів, але стояла ще міцно причалена до стінки, оббитий начищеною міддю коротенький трап вів з пірса просто до дверей верхнього салону, де непорушно, мов бронзовий ідол, стояв опецькуватий чоловік з коротенькою люлечкою в зубах. Капітан? Боцман? Власник судна? Лукас не мав часу на розглядини.
— Мене тут має ждати міс Хіган, — ще не віддихавшись, сказав він. — Патриція Хіган. Вона тут? Де вона?
Опецькуватий мовчки показав великим пальцем правої руки собі за спину і стовбичив собі далі, бронзовіючи ще дужче.
Лукас кинувся туди, куди вказав йому прокурений палець. Круті сходи вели вниз. Він майже скотився по них, мало не впіймавши сторчака. Втонув обома ногами в товстому килимі, і цим врятувався од падіння. Коридор був короткий. З обох боків каюти. Чотири чи шість, байдуже. Панелі, двері кают — з дорогого дерева, бронзові ручки, бронзові світильники на стінах, цей килим, ніби з арабської казки, — Пат вирішила погратися в багатство? Може, справді привезла з Африки жменю якихось там зелених алмазів?
— Па-ат! — гукнув Лукас на всю горлянку. — Ти тут? Де ти, Пат? Це я — Лукас. Що ж ти, Пат?
Яхта була ідеально радіофікована. Вміло вмонтовані посилювачі звуку розносили голос по всіх закутках. Ясна річ, не Лукасів голос: адже він пролунав не перед мікрофоном. Зате голос Пат вознісся над ним, як небесне звістування.
— Лак, хлопчику, ти вже тут? Нарешті. Де ти, Ла-ак?
Він штовхнув одні двері, другі. Позамикано. А голос не знати й звідки. Лукас вдарився на той бік коридора, перші двері відскочили під натиском його твердого плеча, він закляк на порозі — одна нога ще в коридорі, друга вже в каюті. Що він побачив? І де це він?
В каюті біля столика, під великим ілюмінатором, затіненим зеленою пластиковою шторкою, вся в примарливо-зелених тінях і переблисках, ніби хижа русалка, яка ось зараз кинеться на тебе і потягне на морське дно, сиділа Рене, місіс Олсон, чи як там вона звалася, до всіх дияволів!
— Рене-е? — не повірив Лукас. — Ти що тут робиш? Як ти сюди потрапила?
— Лак, хлопчику, — голосом Пат (і навіть з її насмішкуватістю!) промовила Рене. — Це ти? Чого ж ти там стоїш? Лак! Будь сміливішим!
Вони його морочили, а він піддався! І той материн голос після її смерті, і голос Пат — все для його зваби і згуби, а він довірливо пішов у розставлені пастки. Можна зрозуміти тих покидьків — Ора і Хантера, — платячи за власну нікчемність, вони готові запаскудити весь світ. Але ж ця — молода, вродлива, недурна жінка, чому вона з ними? І де межі їхньої підлості?
— Повія! — зціпивши зуби, тихо сказав Лукас. — Паскудна, смердюча повія!
Він рвонувся з каюти, далі від цієї підлої самиці, хотів хряпнути за собою дверима, але це йому не вдалося, бо за дверима під його ногами розверзлася прірва і він шугонув у неї мало не на океанське дно.
На тих, хто вбрідає в ту саму ріку, течуть щоразу нові води. Слова його улюбленого Геракліта справджувалися майже буквально. Ніщо не повторюється. Вже не було того неземного блаженства, якого він зазнав колись, опинившись після зіткнення з Чорним Чемом на грані між життям і смертю. Був не в блакитному багатовимірному просторі з переходом, у безмежну небесну сферу, а в тісному сповитку з міцного й слизького, як гаддя, реміняччя. І говорити міг не з хмарами і скупченнями енергії, а хіба що з своїм нещастям і безвихіддю.
Свідомість повернулася до нього враз, так само, як і зникла. Коли він втратив свідомість? Учора, тиждень тому, годину? Але, мабуть, минуло вже чимало часу, бо треба ж було замкнути його в цій каюті, здається, удвічі більшій, ніж та, де розсідалася підла місіс Олсон, та й не просто замкнути, а підвісити в оцьому хитро сконструйованому прокрустовому ремінному ложі, де в тебе ніби нічого не зв’язане і не прив’язане, однак ти не можеш ворухнути ні ногою, ні рукою, ні навіть пальцем. Не зв’язаний, не прив’язаний, а припнутий в зеленавому просторі, і гострий запах медикаментів, і якась біло-зелена постать якраз перед очима.