Безслідний Лукас

Думка про втечу виникла несподівано для нього самого. Вдосвіта Лукас повертався своїм стареньким «шевроле» з синхротрону і неподалік від котеджу Джонса побачив вільне таксі. Він пригальмував біля нього, перехилився до водія, спокійно спитав:

— Ви могли б одвезти мене до Фріско?

— Коли?

— Хоч зараз. Я тільки візьму дещо он в тому котеджі.

— О’кей, містер.

Він набив рюкзак, поклав до кишені кредитні картки і водійські права, трохи завагався з ключами, але згадав, що в Хантера є дублікат, і спокійно сховав їх до кишеньки рюкзака. Таксі вже чекало на нього. Лукас обережно поклав рюкзак на заднє сидіння, всунувся обережно туди сам, зачинив дверцята.

— Можемо їхати.

Досвітнє шосе, незвично вільне від машин, давало не тільки почуття простору, а й свободи. На давніх американських картах дороги значилися зеленим кольором. Барва надії. На що міг надіятися Лукас, втікаючи від тих двох зім’ятих чоловіків, які хотіли зім’яти і його самого і все його життя? Велика Америка, а подітися нікуди. Ніхто не жде тебе, нікому ти не потрібний. Поїхати до Пенсільванії, покласти квіти на могили батька й матері, побувати в сестер? Мертві мовчатимуть і не стануть затримувати біля себе, бо ще ж коли були живі, мріяли про великий простір і волю для своїх дітей. Сестри борюкаються з нестачами, борсаються в дріб’язку щоденності, для них він бажаний гість на короткий час, але не на все життя. Ах, була б тут Пат! З тими заощадженнями, які йому вдалося зробити в «Магнолії», вони протрималися б на плаву якийсь час, а там Пат стала б заробляти в газетах, а він влаштувався б десь тренером. Розробка його ідеї може почекати. Ось під рукою повен рюкзак матеріалів, можливо, безцінних, все це далеке від завершення але воно безмовне — ні вимог, ні претензій.