Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Цілі місяці ми не отримували ніяких звісток, я лазила навколішки по сінях, обшукувала кожну шпарку, кожен сантиметр холодної підлоги, відсунула світильник і вишкрябала за ним весь бруд, думала, що, може, скручена в кульку записочка впала за нього або її занесло туди вітром, уночі відкручувала зі стіни поштову скриньку й розбирала її, а Отто вертався додому, притискав мене дверима до стіни, наступав мені на пальці й сміявся. Місяцями я не знаходила записок і цілі ночі простоювала за завісою в спальні, чекаючи світанку, дивилася, чи не з'явиться хтось на вулиці й не зайде в під'їзд, мчала вниз, побачивши листоношу, але звісток від тебе не було. Я перешукувала пакунки з булочками, обережно переливала молоко в каструлю, відліплювала наліпки від пляшок, але й там нічого не було. А ввечері ми йшли до «Кітвиці», пробиралися повз людей, одягнених у мундири, в найдальший куток до столиків, які обслуговував Гроль, але він і далі мовчав, наче не впізнавав нас. Аж за кілька тижнів, після того як ми багато разів просиділи в «Кітвиці», чекаючи, що Гроль дасть якийсь знак, він написав нам на краєчку паперової підставки під кухоль з пивом: «Будьте обережні! Я нічого не знаю!» Потім перекинув повний кухоль і стер усе так, що лишилася тільки велика чорнильна пляма, а нам приніс другий кухоль пива, за яке не схотів брати грошей. Він був молодий, довгобразий, той Гроль, офіціант у «Кітвиці».

Ми, звичайно, не знали, що хлопця, який кидав нам записочки в поштову скриньку, давно заарештовано, що за нами стежать, і Гроля теж ув'язнили б, якби не сподівалися, що він усе-таки озветься до нас. Хто може збагнути цю вищу математику вбивць? Вони обидва загинули, і Гроль, і хлопець, що приносив записочки, а ти, Роберте, не даєш мені гвинтівки, не хочеш визволити мене з цього зачарованого замку.

Ми перестали ходити до «Кітвиці», п'ять місяців нічого не чули про тебе, я не могла більше витримати цього і вперше скористалася своїми привілеями, пішла до Дрешера, доктора Еміля Дрешера, начальника окружної управи. Я вчилася в школі з його сестрою, а з ним ходила на уроки танців, ми вибиралися разом на прогулянки за місто, вантажили в брички барильця з пивом і розпаковували на узліссі бутерброди з шинкою, танцювали на скошених луках повільний вальс, мій батько допоміг його батькові вступити до академічної спілки, хоч він не мав університетської освіти,— це все дурниці, Роберте, не надавай цьому значення, коли йдеться про важливі речі. Я звала Дрешера Емом, це було скорочене ім'я від Еміль, такі скорочення вважали тоді шикарними. І ось тепер, через тридцять років, я надягла сірий костюм, сірий капелюшок із бузкового кольору серпанком, узула чорні шнуровані черевики, прийшла до нього й попросила доповісти про себе. Дрешер сам вийшов до мене в приймальню, поцілував мені руку і сказав:

— Ох, Йоганно, називай мене Емом, як колись.

І я мовила:

— Еме, я мушу знати, де мій син. Адже вам відомо, де він.

Тієї миті мені здалося, Роберте, що настав льодовиковий період. Я побачила з виразу його обличчя, що він усе знає, і відчула, який він став офіційний, як насторожився. Його товсті, відвислі від вина губи враз потоншали зі страху, він озирнувся, похитав головою і прошепотів:

— Вчинок твого сина не тільки негарний, а й політично не важний.

— До чого доводить політична розважність, я бачу по тобі, відповіла я.

Я хотіла повернутись і піти, але він затримав мене.

— Боже мій, то що: ми повинні всі повіситись?

— Так,— відповіла я,— ви повинні повіситись.

— Будь же розважна,— сказав він,— такі справи вирішує начальник поліції, а ти ж знаєш, що йому зробив твій син.

— Так, знаю,— мовила я.— Він йому нічого не зробив. На жаль. Він йому тільки п'ять років вигравав усі матчі в бейсбол.

Тоді той боягуз прикусив губу і сказав:

— Спорт... За спорт завжди можна зачепитися.

Ми тоді ще й гадки не мали, Роберте, що один порух руки може коштувати людині життя. Вакера звелів засудити до страти якогось польського військовополоненого тільки за те, що той підняв на нього руку, навіть не вдарив, а тільки підняв руку.

А потім одного ранку я побачила в себе на тарілці записку від Отто: «Мені теж треба грошей. 12. Можете віддати їх мені в руки». Я пішла до батькової майстерні, взяла з сейфа дванадцять тисяч марок — вони лежали там напоготові на той випадок, якщо від тебе знов почнуть надходити записки,— і шпурнула їх на стіл перед Отто. Я вже збиралася поїхати в Амстердам і сказати тобі, щоб ти більше не присилав записок, бо хтось заплатить за них життям, але ти вернувся додому. Я збожеволіла б, коли б вони тебе не амністували. Лишайся тут, хіба не однаково, де жити у світі, в якому один порух руки може коштувати людині життя? Ти ж знаєш, які умови Дрешер виторгував для тебе: ніякої політичної діяльності і зразу ж після іспитів — служба в армії. Я заздалегідь приготувала все, щоб ти міг надолужити прогаяне й отримати атестат зрілості, а потім Клем, фахівець зі статики, проекзаменує тебе й зарахує стільки семестрів, скільки зможе. Ти хочеш обов'язково вчитися в університеті? Ну добре, як знаєш... Вивчати статику? Чому? Добре, як знаєш. Едіт зрадіє. Іди до неї нагору! Іди ж! Швидше, хіба ти не хочеш побачити свого сина? Я віддала їй твою кімнату, вона чекає там на тебе, йди ж!