Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Пий же, Роберте, чай захолоне, а ось сигарети, і підійди ближче, мені треба говорити дуже тихо, щоб ніхто не почув, а надто щоб не почув батько, він як дитина, не знає, який цей світ лихий, як мало в ньому людей із чистим серцем. У нього самого чисте серце, цить, хай жодна плямка не впаде на його чисте серце. Слухай, ти можеш мені допомогти: мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай, ти повинен дістати мені її, з квітника на даху я змогла б його застрілити, в альтанці триста п'ятдесят дірок, поки він їхатиме на білому коні повз готель «Принц Генріх» і зверне за ріг, я встигну спокійно прицілитись. Треба глибоко вдихнути повітря, я читала про це, прицілитись і натиснути на спусковий гачок. Я вже тренувалася з ціпком Бруно, поки він заверне за ріг, я матиму дві з половиною хвилини, не знаю тільки, чи встигну застрілити ще й того другого. Коли він упаде з коня, зчиниться шарварок, і я не зможу ще раз глибоко вдихнути повітря, прицілитись і натиснути на спусковий гачок. Треба тільки вирішити, кого застрілити: вчителя гімнастики чи того Нетлінгера,— він їв мій хліб, пив мій чай, і батько завжди казав про нього: «Який бадьорий хлопець». Бач, який він бадьорий: нападав на ягнят божих, тебе й Шреллу бив гарапником із колючого дроту. Ферді заплатив високу ціну й так мало домігся — присмалив ногу вчителеві гімнастики й розбив дзеркало в шафі. Ні, тут потрібен не порох і картон, синку, а порох і метал...

Ну, випий же нарешті чай, синку, чи він тобі не подобається? Може, тютюн у сигаретах занадто сухий як на твій смак? Вибач, я ніколи на цьому не розумілася. В тебе гарний вигляд, тобі личить маска сорокарічного чоловіка з сивими скронями, ти наче народився, щоб бути нотарем. Мені смішно стає, коли я уявляю собі, що ти справді міг би мати такий вигляд. Які ж тепер вправні перукарі.

Не будь такий насуплений, усе минеться, ми знов почнемо їздити за місто, в Кіслінген,— бабуся й дідусь, діти, онуки, весь рід, твій син пробуватиме руками спіймати форель, ми будемо їсти чудовий монастирський хліб, пити монастирське вино, слухати вечірню: «Rorate coeli desuper et nubes plurant justurn[19]». Передріздвяна пора, в горах випав сніг, струмки замерзли... Вибери сам собі пору року, синку... Едіт найдужче сподобається передріздвяна пора, від неї самої віє передріздвяним духом, вона ще не зрозуміла, що володар небесний прийшов до нас як брат. Її чисте серце втішить чернечий спів у темній церкві, яку збудував твій батько, в церкві Святого Антонія в долині Кіси, між хуторами Штелінгерова Печера й Герлінгерове Сідло.

Мені ще не було й двадцяти двох, як освячували абатство, я ще тільки недавно дочитала «Підступність і кохання», сміх із мене так і лився, як ллється з молоденької дівчини, я, вбрана в зелену оксамитову сукню, куплену в Герміни Горушки, й на вигляд була, як молоденька дівчина, що повертається з уроку танців. Я вже була не дівчина, але ще й не зовсім жінка, більше скидалася не на одружену даму, а на зведеницю. Того дня я надягла білий комірець і чорний капелюшок, була вже вагітна, й на очі мені весь час набігали сльози. Кардинал шепнув мені:

— Вам треба було залишитися вдома, шановна пані. Сподіваюся, що ви витримаєте церемонію.

Я витримала її, бо хотіла бути з ним. Коли відчинили церковні двері й почалося освячення, я злякалася: він побілів, як крейда, мій маленький Давид, і я подумала — тепер він уже ніколи не сміятиметься, вони вб'ють його сміх своєю урочистістю, він надто тендітний і надто молодий, він не так ревно гартував свої м'язи, як годиться чоловікам. Я знала, що була гарна — темноока, в зеленій сукні, з білим комірцем. Я вирішила ніколи не забувати, що все на світі — лише гра. А ще мені було смішно, коли я згадувала, як учитель німецької мови казав: «Ви маєте отримати в мене найвищу оцінку». Але я так і не отримала найвищої оцінки, весь час думала тільки про нього, називала його Давидом, маленьким Давидом із пращею, думала про його сумні очі і схований глибоко в серці сміх. Я кохала його, щодня чекала на ту хвилину, коли він з'явиться у великому вікні майстерні, дивилася йому вслід, як він виходив з брами друкарні, прокрадалася на репетицію хору, щоб побачити, чи він теж надимає й опускає груди, ревно віддаючись тому чоловічому спортові, й побачила з його обличчя, що він не такий, як вони. Бруно потай провів мене до готелю «Принц Генріх», де члени клубу офіцерів запасу збиралися пограти в більярд, я дивилась, як він згинав і розгинав руки, як білі кулі котились по зеленому полі, як червоні кулі котились по зеленому полі, й бачила, що за кожним його рухом глибоко ховався сміх. Ні, він ніколи не приймав причастя буйвола, і я боялася, що він не витримає останнього, найостаннішого і найважчого випробування; випробування військовим мундиром у день народження того дурня, в січні, коли вони мали пройти під звуки маршу до пам'ятника біля мосту і взяти участь у параді перед готелем, на балконі якого стоятиме генерал. Який він матиме вигляд, коли мірятиме крок біля того пам'ятника під брязкіт литавр і гупання барабанів, під звуки горнів, що гратимуть сигнал атаки,— адже йому теж забили голову історією і балачками про нашу велику місію. Мені було страшно, я боялася, що він матиме смішний вигляд, а я не хотіла, щоб він був смішний, не треба, щоб вони з нього сміялися, хай завжди він сміється з них. І ось я побачила його на параді — господи, шкода, що ти його не бачив, він кожним кроком наче підгилював голову кайзера.