Зброя, мікроби і сталь - [calibre 4.13.0]

Протягом останніх 13 тис. років провідною тенденцією в історії людства було заміщення дрібніших і менш складних одиниць більшими і складнішими. Це, певна річ, лише загальна довгочасна тенденція, в рамках якої неодноразово відбувалися рухи в обох напрямках: 1000 злиттів на 999 розпадів. Зі щоденних газет ми знаємо, що великі утворення (наприклад, колишній СРСР, Югославія та Чехословаччина) можуть розпадатися на дрібніші держави, як сталося з імперією Александра Македонського понад 2 тис. років тому. Складніші утворення не завжди завойовують простіші; буває і навпаки — так сталося, коли Римську та Китайську імперії зруйнували «варвари» та монгольські вождівства відповідно. Одначе довгочасна тенденція однаково тяжіла до виживання великих, складних суспільств, досягши апогею в державах.

Очевидно також, що тріумфи держав над простішими утвореннями під час зіткнень між ними почасти пояснює те, що держави зазвичай мають перевагу в зброї та інших технологіях, а також чисельну перевагу в населенні. Але вождівства та держави мають ще дві притаманні їм переваги. По-перше, централізоване ухвалення рішень дає перевагу для концентрації військ і ресурсів. По-друге, офіційні релігії та патріотичний запал у багатьох державах доводять їхні війська до самовбивчої готовності битися за свою державу.

Таку готовність настільки сильно прищеплено нам як громадянам сучасних держав школами, церквами й урядами, що ми навіть забуваємо, наскільки радикальний розрив із попередньою історією людства вона знаменує. У кожної держави є свій девіз, який закликає її громадян бути готовими померти в разі потреби за батьківщину: британське «За короля і країну» [For King and Country], іспанське «За Бога й Іспанію» [Por Dios у Espa а] тощо. Схожі почуття рухали ацтекськими воїнами XVT сторіччя: «Немає нічого почеснішого за смерть на війні, нічого подібного до прекрасної смерті, такої любої Тому [головному богу ацтеків Уїцилопочтлі], хто дає життя: я бачу її віддалік, моє серце томиться за нею!».

Такі почуття немислимі у ватазі або племені. В усіх переказах, які я чув з уст моїх новогвінейських друзів про їхні давні племінні війни, там не було жодного натяку на патріотизм, відчайдушні поривання або будь-яку іншу доблесну поведінку, яка засвідчувала готовність ризикувати життям. Набіги натомість починаються із засідки або в умовах кількісної переваги, щоб за будь-яку ціну звести до мінімуму ризик смерті заради свого села. Таке ставлення дуже обмежує військові можливості племені порівняно з державними суспільствами. Патріотичних і релігійних фанатиків робить небезпечними суперниками не їхня смерть, а їхня готовність прийняти смерть частини своїх однодумців заради того, щоб ліквідувати або розтрощити невірних ворогів. Фанатизм на війні, на кшталт того, який приводив у дію відомі з писемних джерел християнські та ісламські завоювання, був, мабуть, небаченим явищем, доки впродовж останніх 6 тис. років не з’явилися вождівства, а надто держави.