Вода, павутина

Вибрався з натовпу, спинився перед Туристичним інформаційним центром і знемогло оперся на вітрину. Сонце було низько, що не давало йому можливості чітко бачити: було холодно, пара з рота застилала обличчя, паперові шапки погойдувалися, футболки неонових кольорів для розпізнавання охоронців будинку, натягнуті на зимові пальта, на сонці творили унікальний відсвіт сірчаних випарів, обличчя розтанули, і він заспокоївся. Той агресивний звук зник, і Відошичу на мить здалося, що він оглух. Лише тоді помітив, що хтось сидить на землі менше ніж за метр від нього. Придивився, і на малесенькому стільчику, заввишки заледве тридцять сантиметрів, помітив чоловіка, який скористався коротким затишшям, бо музика з динаміків стихла, оскільки почалася театральна мініатюра. Чоловік випростав праву ногу, ліву культяпку обняв, наче ляльку, оперся на стіну під вітриною, підняв гармоніку із землі, всадовив її, як дитину, на коліна, приклав щоку і вухо до корпусу інструмента, наче прислухаючись, чи той іще дихає, пройшовся перламутровими кнопками і нарешті розтягнув міха. Інспектор стояв і дивився. У просторі, несподівано роззявленому між службовими динаміками і цією стіною, звуки вальсу «На сопках Маньчжурії», наче відклеївшись від стіни, полетіли до інспектора Йосипа Відошича, і він заплакав. Енергійно засунув руки в кишені штанів, очікуючи, що власне цей рух зупинить сльози. По-чоловічому, по-діловому хотів справдити, чи помітно, що він нюняє. Пошукав своє відображення і знайшов його у вітрині Туристичного інфоцентру, серед ліцитарських сердець[17], динамівських форм для уболівальників і мініатюрних копій «Башчанської плити»[18]: його вуста склалися у перевернутий півмісяць, випнута борода тремтіла. Спробував заспокоїтися. Отямитися. Від цього його огидно заболіло в горлі і грудях. Ще глибше засунув руки до кишень, непристойно потягнув носом і спробував рушити. Не вдавалося. Тіло стояло. Знову загриміло з динаміків, і гармоніка різко вмовкла. Відошич був певен, що так і його плач сам собою припиниться. Але ні. Глибоко вдихнув, закинув голову, затряс нею, опустив на груди, підняв, ще раз вдихнув і нарешті відчув, що сльози припинилися. Можна рушати. Поглянув у вітрину, щоб ще раз побачити своє відображення; не відразу знайшов його, йому заважав тремтливий відсвіт екрана телевізора з вітрини банку навпроти. Крутив головою, уникаючи відсвіту телевізійного кадру. Знервовано обернувся. Поглянув на екран навпроти, на якому тремтів передвиборчий ролик.