Сто років самотності (збірка)

Фернанда була впевнена, що її чоловік повернеться до своєї коханки, тільки-но розпогодиться. Спершу вона побоювалася, коли б він, бува, не спробував прослизнути до її власної спальні, бо тоді б їй довелося пройти через ганебне пояснення, розповівши йому, що після народження Амаранти Урсули вона втратила здатність до подружнього життя. Саме ці страхи й стали причиною її посиленого листування з невидимими цілителями, яке раз у раз уривалося через порушення поштового зв'язку. В перші місяці дощу через бурю скоїлося кілька залізничних катастроф, і Фернанда з одного листа невидимих цілителів зрозуміла, що її послання не дійшли за призначенням. Згодом, коли її зв'язок з невідомими кореспондентами урвався остаточно, вона всерйоз обмірковувала, чи не надягти їй маску тигра, яку її чоловік носив на кривавому карнавалі, та не піти під вигаданим ім'ям на прийом до лікарів бананової компанії. Але від однієї з жінок, яка часто приносила до будинку новини про лиха, спричинені потопом, вона дізналася, що компанія вивезла свої амбулаторії в ті краї, де немає дощів. Тоді Фернанда втратила будь-яку надію. Вона підкорилася долі й почала чекати, коли вщухне дощ і знов запрацює пошта, а до того часу лікувала свої таємні хворості домашніми засобами, бо воліла за краще вмерти, аніж віддатися в руки останнього лікаря, що залишився в Макондо, — дивакуватого француза, котрий харчувався травою, мов той кінь або осел. Вона зблизилася з Урсулою, сподіваючись вивідати в старої який-небудь рятівний рецепт. Проте святенницька звичка не називати речі своїми іменами змусила Фернанду поміняти причини на наслідки й оголосити кровотечі жаром. У такому вигляді її хворості видавалися їй менш соромітними, й Урсула слушно зауважила, що її захворювання не утробне, а шлункове, й порадила прийняти каломель. Якби не було цієї недуги, в якій будь-яка інша жінка, котра не страждає хворобливою соромливістю, не виявила б для себе нічого ганебного, і якби не пропадали листи, то Фернанда не звертала б уваги на дощ, бо ж, зрештою, все своє життя вона збувала так, ніби надворі постійно лив дощ. Вона не змінила годин трапез і не відмовилася від жодної своєї звички. Під ніжки столу підкладали цеглини, стільці ставили на товсті дошки, щоб, обідаючи, не промочити ноги, а Фернанда й далі стелила скатертину з голландського полотна, розставляла китайський сервіз і запалювала перед вечерею свічки в канделябрах, тому що, за її глибоким переконанням, стихійне лихо не могло бути приводом для порушення твердо запроваджених правил. Ніхто з мешканців будинку не з'являвся на вулиці. Якби Фернанда могла, то назавжди б позачиняла всі вхідні двері набагато раніше, ніж почався дощ, бо, на її думку, двері винайдено тільки для того, щоб замикати їх, а цікавість до подій на вулиці — це риса, властива повіям. А втім, вона перша кинулася до вікна, зачувши, що повз будинок несуть труну з тілом полковника Герінельдо Маркеса; однак те, що Фернанда побачила через прочинене вікно, прикро її вразило, і ще довго по тому вона розкаювалася в своїй слабкості.