Метелик

— Пане комендант, люди не можуть утекти звідси, тому вони страшенно озлоблені. Вони живуть одні з одними роками, і цілком закономірно між ними то виникає страшенна ненависть, то зав’язується нерозривна дружба. З іншого боку, вдається розкрити не більше п’яти відсотків убивств, а це означає, що вбивці лишаються непокараними.

— Ваше пояснення логічне. З котрої години ви рибалите й яку роботу виконуєте, щоб мати на це право? — спитав комендант.

— Я асенізатор. Роботу закінчую о шостій ранку й потім можу рибалити.

— А решта дня? — поцікавилася Жюльєтта.

— Ополудні я повинен з'являтися в таборі. Потім я маю право виходити за ворота від третьої до шостої вечора. І ви знаєте, це дуже прикро, бо серед дня, в години припливу, добре ловиться риба.

— Ти даси йому спеціальний дозвіл, гаразд, любий? — сказала Жюльєтта, обернувшись до чоловіка. — Від шостої ранку до шостої вечора. Так він зможе ловити риби, скільки йому потрібно.

— Гаразд, — відповів комендант.

Я вийшов з дому коменданта й привітав себе з новим успіхом, що ці три години від полудня до третьої дуже цінні. Це час пообіднього сну, час, коли майже всі наглядачі сплять.

Так Жюльєтта, по суті, наклала руку на мене й на мою рибу. Тепер вона навіть посилає «родинного служника» подивитися, де я рибалю, щоб потім він сам забирав мій вилов. Часто він приходить і каже: «Комендантка прислала мене взяти все, що ти наловив. У неї буде багато гостей, і вона хоче зварити риб'ячу юшку». Одне слово, Жюльєтта розпоряджається моїм виловом, як своїм, а іноді навіть просить наловити такої або такої риби чи лангустів. Це мене дуже непокоїть, бо тепер мало що залишається моєму «казану». Але, з іншого боку, я, як ніколи, почуваюсь у безпеці. Вона не обділяє мене увагою.

— Метелику, приплив починається о першій?

— Так, пані.

— Приходьте обідати до нас, тоді вам не доведеться повертатися до табору.

І я обідаю в неї, і щоразу в їдальні, а не на кухні. Жюльєтта сідає навпроти, ставить переді мною тарілки й наливає вина. Вона не така стримана, як пані Барро, й частенько нишком розпитує мене про минуле. Я завжди уникаю теми, яка її цікавить найбільше, — про моє життя на Монмартрі, — й розповідаю про своє дитинство та юнацькі роки.

А комендант тим часом спить у своїй кімнаті.

О десятій годині одного ранку після дуже вдалої досвітньої риболовлі, коли я впіймав майже шістдесят лангустів, заходжу до неї. Вона сидить у білому пеньюарі, а позад неї стоїть якась молода жінка й накручує їй кучері. Я вітаюсь і пропоную їй десяток лангустів.

— Ні, — каже вона, — дай мені всі. Скільки їх у тебе?

— Шістдесят.

— Чудово, прошу тебе, залиш їх мені. Скільки штук тобі потрібно для твоїх друзів і для тебе самого?