Пора грибної печалі
- Автор: Кешеля Дмитрий
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 5-7757-0021-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пора грибної печалі». Краткое содержание книги:
— Можемо собі подати руки, — сказав навздогін вітрові Голуб. — Тепер обидвоє бездомні. Отже, не дуже тікай, брате…
Було далеко до сьомої, кінець травня, і сонце вже трудилося високо над дахами лівобережної частини міста. А над правобережною, з півдня, нерухомо висіли важкі стоги хмар. Освітлені проміннями, вони то займались синьо-бузковим цвітом, то тьмяніли, німо давлячи на висотні будинки.
«Буде гроза, — подумав Михайло. — Оце й Наталю, мабуть, прорвало на дощ. У неї завжди нерви реагують на зміну погоди…»
Голуб ще якусь хвилину постояв біля будинку, прощаючись у думках з однокімнатною квартиркою, перекинувся кількома словами із двірником й попрямував до гомінкого базару. Тут, на старих ясенах, завжди висіли найрізноманітніші оголошення, в тому числі й про здачу в найми квартир.
Цей ранок починався так лагідно й мирно, що Голуб навіть позаздрив собі, з яким чудовим настроєм працюватиме сьогодні. Доки ніжився у ліжку й розказував доньці казку, Наталя приготувала сніданок, почистила йому туфлі й взялася пришивати до піджака гудзик. І тут з внутрішньої кишені випав лист із видавництва. Дружина ніколи не порпалася в Голубових речах, але тут нечистий підштовхнув… У конверті лежав договір на видання книги Михайлових оповідань. Наталя із радісним здивуванням оглянула його й ощасливлена подивилася на Голуба.
— Нарешті! Нарешті в нас будуть якісь гроші. Боже, я не можу повірити. А ти мені нічого й не говориш.
— Не казав, бо радості великої нема, — відповів із невдоволенням Михайло. — Я відмовився підписати договір. І взагалі від книги. Вони мені пропонують найнижчі розцінки. Платять не як за художні речі, а якусь сіреньку публіцистику. Зрозумій правильно — це принизливо для мене, соромно перед самим собою, що мої оповідання оцінили так дешево.
Наталя подивилася нерозуміюче, голка випала з її рук, відтак вона встала і підійшла до ліжка.
— Ти жартуєш? Сьогодні не перше квітня.
— З якої речі б я тебе зранку дурив. Говорю серйозно — відмовився категорично.
— Ні, ти просто хочеш мені трішки настрій попсувати, я ніколи в це не повірю, — сказала роздратовано Наталя. — У нашому становищі тільки подякувати долі за такий дарунок, а не хвицятися, як дурнуватий бичок на червону хустину.
Але, добре знаючи характер чоловіка, Наталя зрозуміла, що Михайло говорить правду. Почала нервово ходити по кімнаті й хрускотіти пальцями.
— Ні, це ж треба бути садистом, аби женитися і свідомо приректи жінку на довічні нестатки. Подумати тільки: п’ятий рік зимую в одному пальті. Про те, у чому вийти у вихідний день на люди, — вже нічого й говорити. Зустрічаюсь із своїми однокурсницями — ладна очима об землю кинути від сорому. Глянеш — всі у золоті, в імпортній одежі, модних туфлях, а я — як зачухана прибиральниця, — чимдалі навіженіла дружина. — А його, бач, образили. Геній!
— Ну, знаєш, є речі, які не вимірюються грошима, — запротестував Михайло. — А коли тебе так завидки гризуть до подруг, треба було заміж виходити не за журналіста, а за завмагом або завбазою, чи, в крайньому випадку, шофера міжнародних автоліній. А я ціну своїм оповіданням знаю!
Наталя якось зверхньо, зневажливо, навіть з презирством подивилася на чоловіка й мовила:
— Кому потрібна твоя писанина? Хто її читатиме? Вона не варта ламаного гроша, а не тої ціни, яку тобі пропонують.
— А ти хоч одне з оповідань читала?
— Я? На твоє превелике щастя, і не збираюсь. Тоді б втратив й ту крихітку поваги і терпіння, яке ще зосталось до тебе у моєму бідному серці.
— Оригінально. Ще більш мерзотне не могла придумати, аби сильніше в душу плюнути?
Наталя взялася за боки й суворим тоном сказала:
— Сьогодні ж зайдеш у видавництво і підпишеш договір! І більше на цю тему я не збираюся з тобою говорити.
— Ніколи в житті! — вигукнув Голуб. — Якщо я зраджу своїм принципам, не поважатиму сам себе.
— Ах так?! А сім’я? На сім’ю тобі наплювати? На мене, на дитину начхати? Босий, голий, зате великий, гоноровий ніс. Ану, вставай! — стягнула з Голуба ковдру й одразу почала лаштувати Михайлові валізку. — Під три чорти з дому! З людиною, для якої сім’я — нуль, жити під одним дахом не бажаю!..
Ранкова людська повінь швидко донесла Михайла до базару. Зупинився під найтовщим ясенем, з ніг до голови обліпленим різнокольоровими цидулками, й почав пильно вивчати оголошення. Старе дерево пропонувало Голубові найрізноманітніші послуги: купівлю, продаж, обмін…
«Здаетця комната для єдінственного музжчини со всемі удобствамі. Обращаться по адрезу уліця Проходняя, дом нумер 64», — вичитав серед іншого і подумав: «Це, либонь, мене влаштує».