Тринадцята легенда

— Зрозуміло.

— Вони там тент поставили, — додала дівчинка і ніяково зашарілася.

— Я бачила той тент, — відповіла я.

Під аркою паркової брами показалася їхня мати. Вона явно поспішала і трохи засапалася.

— З вами все гаразд? Я бачила на вулиці поліцейську машину. — А потім звернулася до мене: — Що там сталося?

Їй відповіла дівчинка.

— Поліція там тент поставила. Нас туди не пустили. Сказали, щоб ми йшли додому.

Білява жінка поглянула на майданчик і, побачивши білий тент, спохмурніла.

— Його ставлять зазвичай тоді, коли… — Вона не наважилася закінчити фразу в присутності дітей, але я здогадалася, про що йшлося.

— Гадаю, саме це і сталося, — мовила я.

Першим порухом жінки було пригорнути дітей та заспокоїти їх, але натомість вона просто поправила шарфик у хлопчика і змахнула чубчик з очей у дівчинки.

— Ходімте додому, — сказала вона дітям. — Усе одно на вулиці надто холодно, щоб гуляти. Ходімте додому, я зварю вам какао.

Дітлахи кинулися через браму і вискочили на Стрит. І знову, як і раніше, їх наче з'єднував невидимий мотузок: куди б вони не кидалися, як би не вертілися, усе одно вони завжди були поруч, на відстані мотузка одне від одного.

Спостерігаючи за ними, я відчула в боці жахливу й болісну пустку, нестерпну відсутність своєї сестри.

Їхня мати на мить затрималася біля мене.

— Може, й ви вип'єте в нас какао? Ви бліда, як примара.

І ми пішли з нею в ногу слідком за дітьми.

— Мене звуть Марґарет, — назвалась я. — Аврелій Лав — мій знайомий.

Жінка посміхнулася.

— А мене звуть Карен. Я тут доглядаю оленів.

— Я знаю. Аврелій мені казав.

Поглянувши вперед, я побачила, як дівчинка кинулася до брата, намагаючись його штовхнути. Той ухилився і рвонув на бруківку, тікаючи від сестри.

— Томасе Амбросе Прокторе! — гукнула моя супутниця. — Ану назад на тротуар!

Зачувши це ім'я, я аж сіпнулася від несподіванки.

— Як, ви сказали, звуть вашого хлопчика?

Жінка здивовано глянула на мене.

— Просто… багато років тому тут працював чоловік на ім'я Проктор, — поквапилася пояснити я.

— То був мій батько — Амброс Проктор.

Від чергової несподіванки я знову зупинилася й замислилася.

— Виходить, що Амброс Проктор… тобто хлопець, який працював помічником Джона-копача, — ваш батько?

— Джон-копач? Ви хочете сказати, Джон Діґенс? Так. Саме він і знайшов моєму батькові роботу в Енджелфілді. Утім, це було задовго до мого дня народження. Коли я народилася, батькові було за п'ятдесят.

Виринувши з роздумів, я знову поволі рушила вперед.

— Приймаю ваше запрошення на какао, якщо ви не заперечуєте. До речі, коли прийдемо, я дещо вам покажу.