Тринадцята легенда

— А чому ж ви розмовляєте так тихо? — допитувалась я.

Економка відповіла, що вони розмовляють зовсім не тихо, а якщо й тихо, то не дуже.

— Але ж мене ви не чуєте, коли тихо розмовляю я?

Місіс Дюн відказала, що нові голоси їй сприймати важче, ніж ті, до яких вона вже звикла, і якщо вона розуміє Джо-на, коли той говорить тихо, то це тому, що знає його голос багато років, а мій — лише місяць-два.

Я й не згадувала про тихі голоси в кухні, аж поки не сталася ота дивина із Джоном. Кілька днів тому я прогулювалася у парку перед сніданком, як раптом знову узріла отого хлопчика, який колись смикав бур'яни на клумбі під класною кімнатою. Я поглянула на годинник — це знову був час шкільних занять. Хлопчина не побачив мене, бо я стояла за деревами. Кілька хвилин я спостерігала за ним; цього разу він не працював, а навпаки — розтягнувся на галявинці і щось видивлявся у траві. На ньому був той самий крислатий капелюх. Я зробила до нього крок, збираючись спитати його ім'я і прочитати йому лекцію про користь освіти, але він, побачивши мене, прудко скочив на ноги, притиснув рукою капелюха до голови і чимдуж кинувся навтьоки. Ніколи раніше не бачила я, щоб хтось бігав так швидко! Переляк і блискавична втеча хлопця є достатніми свідченнями його провини. Він чудово знав, що мав у той час бути у школі. Коли він тікав, я помітила у нього в руці книжку.

Я пішла до Джона і сказала йому все, що думала з цього приводу. Сказала, що не дозволю дітям працювати на нього у шкільний час, що не варто шкодити заняттям заради кількох пенсів, які ці діти зароблять, а якщо їхні батьки цього не розуміють, то я піду до них і сама з ними поговорю. Я сказала також, що коли йому потрібні додаткові робочі руки, то я можу поговорити про це з містером Енджелфілдом, щоб той найняв ще одного працівника. Я вже висловлювала таку пропозицію, але і Джон і місіс Дюн з такою наполегливістю противилися, що я визнала за розумніше почекати, поки я не призвичаюся краще до того, як тут ведуться справи.