Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
— По п'ять у ряд! Розберись!.. — кричить начальник конвою. Солдати клацають затворами автоматів. Арештанти стають у колону, конвоїри займають місця: двоє попереду, четверо обабіч, капловухий і старшина — позаду. Начальник конвою матюкається, йому важко стримувати вгодовану вівчарку, що кидається на арештантів.
— З колони не виходити! Крок ліворуч, крок праворуч вважається спробою до втечі! Конвой стріляє без попередження! Вперед руш!
Колона рушає. Вранішній морозець щипле вуха. Під ногами у розтоптаних калюжах хлюпає вода, хрумкотить перший льодок. Калюжі стоять по глибоких вибоїнах, але обходити їх не вільно, не можна порушувати шеренги — конвой стріляє без попередження.
Андрій іде, опустивши голову. Зап'ястя зведених за спиною рук стискає холодна сталь наручників. Важкі, незграбні, вони мають посередині, між кільцями, не ланцюжок, як американські з мілітарі поліс, а грубий квадратний замок.
Кільця закріплені на ньому мертво, не дають рукам ворухнутися, при кожному рухові врізаються в тіло. В колоні він один у наручниках. А все це отой клятий Корбець…
— Підтягнись!
Ряди щільнішають. Андрій уже може розгледіти обличчя тих, хто йде обіруч нього. Ліворуч, крайній в шерензі, — старий зігнутий чоловік, обличчя інтелігента. Глянув на Андрія, посміхнувся куточками вуст, а в очах — сум і безнадія.
— Не крути головою, кулю спіймаєш, — попереджають ззаду. Голос ніби знайомий. Десь він уже чув цей глухий, трохи гугнявий голос. Страх як кортить озирнутись і глянути в лице того чоловіка, що ступа у його сліди, однак стримує себе — позаду лише одна шеренга, а за нею старшина з оскаженілим псом і той, капловухий.
— Що ж це вони тебе, Максиме, в наручники?
— Дядьку, Михайле, ви?! — щира радість виповнює душу, але він не оглядається.
— Я, я… Тихо будь…
Далі аж до самого табору йдуть мовчки. Перед очима в Андрія — Кригов, хата Михайла Яцківа і прив'язаний віжками до ліжка Леміш… «Хто йому допоміг тоді втекти? Хто розв'язав віжки?» Згадалась та розмова на Вовчих горбах. Дивне враження вона тоді справила на нього. Подумав навіть, чи не працює лісник на радянську безпеку. А він тоді сказав, що сам по собі… Дай боже пам'яті, як він тоді говорив: «Ну, нехай уже старі, їм ще шляхта залила за шкіру сала… А ви чого у пекло лізете?» Хоч і намагався дядько Михайло стояти, хай і на бистрині, та все між двома берегами, а от хвиля прибила і його до лихого берега…
— Стій! Всім стояти на місці! З колони не виходити! Крок у бік — конвой стріляє без попередження!
Колона зупиняється перед брамою пересильного табору. Старшина ховає до кобури пістолет і тицяє капловухому повідець, а сам зникає з документами арештантської партії у дверях вахти. Вовкодав рветься з останніх сил. Капловухий тримає повідець якось невпевнено, і пес, бризкаючи слиною, кидається на Андрієвого сусіда, звалює нещасного з ніг, той і зовсім випускає повідець. Крик розтинає нерви. Колона змішала ряди, і тієї ж миті затріщали автомати конвоїрів, над головами засвистіли кулі. Ударом ноги Андрій відкинув пса, що вже націлився вчепитися нещасному в горло.
— Лягай! Лицем до землі й не ворушись!
Вусатий старшина вискочив з вахти і, стріляючи з пістолета в повітря, кинувся до потерпілого. Йому допомагали двоє конвоїрів. Собаку відтягли і припнули до паркана. Матюкаючись, старшина знову побіг до вахти, а люди й далі лежали у багні на дорозі. Один Андрій стояв.
— ЛягайІ — заверещав і кинувся до нього капловухий.
Андрій не ворухнувся.
— Я кому сказав?! Лягай, падло! Глухий! Команди не чув?!
Андрій стояв. Він ладен був умерти, пробитий кулями, але не лягти, не підкоритися цій тупій, бездушній сваволі.
— Ти що?! Бунтувать?! Та я тобі… — капловухий розмахнувся і щосили вдарив Андрія у груди прикладом автомата, але тієї ж миті і сам отримав у пах коліном. Закрутився від болю і тоненько завив, як побите цуценя. Очі блимнули крізь щілини повік ненавистю, руки вхопили автомат.
— Лягай! Лягай! — смикав Андрія за штани Михайло Яцків: — Він уб'є тебе…
— Де йому… — скреготнув зубами Андрій. — Кишка тонка.
Хтозна, чим би воно й скінчилось, якби не вискочив з вахти начальник конвою. Чи він не бачив, що сталося, а чи зробив вигляд, ніби не помітив того, що Андрій стоїть, коли всі арештанти лежали, а тільки раптом закричав:
— Встать! Розберись по п'ятірках!
За ним із вахти вийшло двоє — наглядач і писар. Прочинились ворота. П'ятірку за п'ятіркою, людей почала приймати табірна варта. Коли черга дійшла до п'ятірки, в якій був Андрій, наглядач спитав: