Сон кельта

Повернення додому чотирьох францисканців було подорожжю гомеричних труднощів і справжньою хресною дорогою. З радикальним зменшенням транспортних перевезень каучуку, безладом на станціях і їхнім знелюдненням єдиним засобом покинути Путумайо стали для них судна Перуанської Амазонської компанії, а передусім «Ліберал», який, проте, з’явився лише один раз із ночі в ранок без жодного попередження. Таким чином, четверо місіонерів опинилися відокремленими від світу, закинутими у глуху місцевість і з тяжкохворим на руках. Коли отець Маккей помер, його товариші поховали його на пагорку й поставили на його могилі напис чотирма мовами: ґельською, англійською, вітото й іспанською. А потім вирушили, куди очі ведуть. Кілька аборигенів допомогли їм спуститися по Путумайо в пірозі до того місця, де ця річка зливалася з Яварі. Далі вони попливли на хисткому плоті, який кілька разів перекидався, й вони мусили добуватися до берега вплав. У такий спосіб вони втратили те невеличке майно, яке мали. На річці Яварі після тривалого чекання їх підібрав корабель, капітан якого погодився доставити їх до Манауса за умови, що вони не претендуватимуть на каюти. Вони спали на палубі під дощем, і найстарший із трьох місіонерів, отець О’Неті, захворів на запалення легенів. Нарешті в Манаусі, через два тижні, вони знайшли францисканський монастир, який надав їм притулок. Там, попри піклування товаришів, отець О’Неті помер. Його поховали на монастирському кладовищі. Двоє тих, хто вижив, трохи оговтавшись від перипетій своєї тяжкої подорожі, були доставлені на батьківщину, в Ірландію. Тепер вони повернулися до своїх обов’язків у середовищі індустріальних робітників Дубліна.