Вибрані твори в двох томах. Том I

— Гено! Не плач, не бійся, я тут!..

Він добіг до Гени, натикаючись в темряві на невидимі стіни та гострі кам'яні виступи, і схопив його в обійми.

— Ну, чого ти? Чого?.. Хіба я покинув би тебе, дурний??Я тільки хотів пошукати виходу.

Гена весь тремтів, як цуценя, цупко тримався за одежину Сашка, все ще не вірячи, що його товариш тут, біля нього. Нарешті Гена заспокоївся трохи.

— Сашко, що з нами буде? — запитав він, перериваючи свої слова тяжким схлипуванням.

— А нічого особливого не буде, — відповів Сашко, хоч і сам мало вірив у свої слова. — Може, нас знайдуть. А коли ні, то якось і самі виберемось… Їсти хочеш? На, пожуй трохи хліба.

Гена аж затрусився від тих слів.

— Невже справді хліб? Де він у тебе взявся? Ти ж казав, що більше немає.

— Для тебе зберігав. На, держи.

Гена жадібно схопив тремтячими руками останній невеличкий шматочок хліба, підніс до рота. В першу мить ні з чим незрівняний смак хліба аж наче сп'янив його, затуманив йому мозок. Він забув, де сидить і хто з ним поруч, і хто дав йому той хліб.

Але швидко прийшов до тямку, немов прокинувся. Згадав, що біля нього Сашко, його вірний супутник, який сам ні крихти в рот не взяв, аби тільки трохи погодувати його, Гену. Захотілося чимось віддячити Сашкові за його добрість. І Гена перестав їсти. Переламав хліб надвоє, сказав:

— На й тобі. Ти теж голодний. Але Сашко відмовився.

— Їж, їж, я потерплю… Краще, знаєш що? Для їжачка дай маленький шматочок, зовсім, зовсім трошки. Може, їстиме… Ось я йому сюди в картуз вкину. У нього добрий нюх, швидко почує.

Сашкові страшенно хотілося хоч крихту вкинути в рот, але в той же час було приємно від того, що ось він може стримати себе, перебороти в собі спокусу взяти той шматочок хліба, який йому пропонує Гена.

І, щоб остаточно перемогти себе, Сашко почав розповідати:

— Кожен може звикнути голодувати, якщо захоче. Я в одній книжці читав про революціонера, який у царській тюрмі голодовку оголосив. Так знаєш, скільки він не їв? Сім діб!.. А таки добився свого.

— Чого ж він добився? — спитав Гена, смачно пережовуючи хліб.

— Його на прогулянки не випускали. А потім випустили, як він голодовку оголосив… А він тоді взяв та й утік. Ох і хоробрий же був! Розігнався та так через стіну й перелетів, мов на крилах. А потім по річці вплав. Жандарми по ньому стріляють, кулі так і дзижчать, як бджоли, — тільки — дзз!.. дзз!! — а він пливе. Пірне і — під водою. Вискочив на берег, а там — шука-ай вітра в полі…

— Сашко, що зараз — день чи ніч? — перебив Гена, думаючи щось своє.

— А звідки я знаю, — невдоволено відповів Сашко. Його образила неувага Гени до розповіді про революціонера, і він змовк.

Знову уявив собі, який переполох у матері та Гениних батьків викликало їхнє зникнення, і гостро відчув свою провину за те, що сталося. Йому знову здалося просто-таки злочином, що вони оце сидять і марнують час у розмовах.

Він раптом без всякого зв'язку з попередньою розмовою запитав:

— Поїв уже?

— Поїв.

— Тепер на ще й води, напийся.