Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
То були надмірно складні виправи — навіть не беручи до уваги те, що твоя прабаба Зена за кожну здіймала страшенну бучу: вона то ридала, що Василь згине і дівчата залишаться сиротами, то примовляла, що він їх усіх забере з собою до ями, то починала палко бажати йому не повернутися з наступної вилазки, то кляла його за те, що відбирає мізерну їжу у власних дітей і несе її тим, кому так чи інак недовго ще залишилося.
Василь теж думав, що Фейґам залишилося недовго. Він благав стару навіть назовні з дому не виходити, а найкраще — перебратися до когось із родичів чи знайомих, хто міг би їм допомогти і за ними приглянути. Але стара Фейґа не знала, до кого можна проситися. Вона дивувалася, що будинки сусідів здаються порожніми і спустошеними. Вже довгими тижнями вона не бачила майже нікого на вулиці: навіть старий Кантор, який ніколи не покидав своєї місцини на осонні, кудись зник.
Коли повернеться мій син? — незмінно запитувала вона Фрасуляка, поки той викладав на столі три яйця, цибулю, хліб, кілька картоплин.
Він не повернеться, його вбили, — вкотре терпляче відповідав Василь.
Стара Фейґа ніяк не реагувала на відповідь, поводячись так, ніби ці слова не звучали. В її плутаних монологах поєднувалось божевілля і твереза поміркованість: — Скоро прийдуть мій син із дружиною, матір’ю маленької дівчинки, скоро повернеться мій онук — і тоді вони скажуть мені, що робити. Авель з Пінхасом облаштують підземний сховок, про який тобі, Василю, краще не знати, бо ти українець і можеш нехотячи нас здати. Але сама я не буду йти до міста і шукати родичів, які, може, ще живі, а може, вже давно мертві — ти ж сам мені сказав не виходити з дому.
Мала Фейґа міцно спала тут же, на кухні, на тапчані. Стара Фейґа, кості якої з кожним днем боліли все дужче, влаштувала їхнє з дівчинкою життя так, щоб їм доводилося якомога рідше покидати це приміщення.
Василь кидав несміливий погляд на скуйовджене біляве волосся, розкидане на подушці, — і смертельний сором окочував його з голови до п’ят. Солодкий сон маленької дівчинки — якби ж він міг тривати вічно, думав Фрасуляк, якби вона могла залишатися там, у безпечному світі, разом із мамою і татом, разом із братом і всіма, хто залишався живим і незагроженим бодай там, у її сонній свідомості.
Стара Фейґа впіймала погляд Василя і сказала: — Часом вона забувається на довгі години і бавиться, як звичайна дитина, сміється і ластиться. А потім раптом зиркне таким поглядом, що я відразу розумію, що зараз почнеться, і запитує мене, не зводячи серйозних очей: коли прийде мама? І що з того, що я обіцяю їй: мама вже скоро повернеться, — вона лягає на підлогу і так гірко плаче, що врешті-решт засинає від утоми, зі спухлим обличчям, голодна і виснажена, і продовжує схлипувати крізь сон і кликати їх усіх.
фотокартка: крипта з розбитими вітражами, кам’яними вазами, гірляндами пластикових квітів у купах сміття
Там, куди дивилося мертве обличчя Герша, перекреслене смугою свіжої крови зі скроні, у м’якій землі саду, між густими кущами аґресту й малини, уважне око могло розрізнити півкруглий отвір у землі — нору бабака чи кроля. Ця нора була насправді частиною більшого отвору, прикритого дерев’яною лядою. Вистромивши руку крізь отвір, ляду можна було відсунути чи, навпаки, поставити на місце, майже не скинувши з неї шару втрамбованої землі, що поріс кволими бур’янами.
Лейб Кіршнер розповів згодом Пінхасові, як іще до приходу в місто росіян тесть Вайс покликав його до саду та показав зяючу чорну яму в землі, яка утворилася внаслідок обвалу, поки він садив нові кущі, й у яку мало не впав. Кіршнер із Вайсом обережно спустили додолу драбину і злізли, присвічуючи карбідним ліхтариком — Кіршнер викупив цього ліхтарика в одного хірурга, той використовував подібні для нічних операцій.
Вони опинились у вогкому тунелі з напівкруглими склепіннями масивного каменю. Бредучи по коліна в воді, просувалися вперед, аж доки не дійшли до наступного завалу. Кіршнер набрався сміливости і проліз у вузьку щілину в землі. Так він опинився у просторій крипті. Присвічуючи ліхтарем, учитель розгледів вітражні вікна, які зберегли дивовижну яскравість — хоч відразу за ними й темніла спресована товща землі. Стелю підпирали колони, а в нішах біля кожної зі стін стояли масивні кам’яні ложа.