Амадока

Авель помер, до останнього сподіваючись, що все от‑от припиниться: розвіється, наче сон, учасники якого отямляться й розійдуться, збентежені та спантеличені. І в якомусь сенсі це ірраціональне сподівання справді збулося, коли в його потилицю вистрілили впритул.

І річ не в тім, що Авель був настільки наївним. Насправді він, із розбитим обличчям і зламаними ключицями й ребрами, цілком здавав собі справу в тому, що коїлося. Тягнучи своє важке знівечене тіло запилюженою дорогою слідом за іншими в’язнями, в оточенні людей в уніформі, Авель зосередив усі свої сили в думках про Пуу, якій наказав сидіти вдома, що б там не сталося, на двох беззахисних Фейґах, зовсім старій і зовсім малій (на яких вони не піднімуть рук!), на Пінхасі, який на його прохання перебуває під опікою Кіршнера. Він навіть попросив Герша якнайшвидше попередити вчителя про все, що відбувається, — і Герш прийняв від Авеля годинника, хоч і ховав очі, і хитав головою, бурмочучи, що у нього нічого не вийде.

Авель переконував себе, що його рідні мають усі шанси вижити. Сам він просто потрапив у жорна початку окупації — нерозбірливі та дурні, — але після перших розстрілів усе вляжеться, місто заживе спокійніше. Не можуть же вони всіх убити.

Він планував життя Пуи й дітей після того, як його не стане. Бачив, як Пінхас — уже дорослий син, що виправдав усі можливі сподівання, — бере на себе роль головного чоловіка в родині. Бачив, як Пуа знову потрохи повертається до життя, переживши ще одну втрату. Бачив, як росте донька — джерело розради. Видива плину життя, яке продовжує точитися в містечку, з наступними народженнями й підростаннями, одруженнями та смертями, з семиденними Шівами на низьких стільцях, з жалобним роздиранням одягу на клапті і з найзаманливішими елементами — буденними дрібницями, плітками й суперечками, читанням «Кадишу», натиранням сіллю новонародженого, святкуванням Шабату, зустрічами моеля, сандока, кватера й кватерін, а також пророка Іллі, торгівлею і будуванням нових будинків, із подорожами і прийняттями гостей. Авель спіткнувся і мало не впав, коли подумав про Бат-Міцву Фейґи, якої не побачить. Але усміхнувся, незважаючи на удар кийком по плечах, тому що видовище, яке відкрилось його внутрішньому зору, виявилося сліпуче-солодким. У цей час, ідучи дорогою на гору Федір, Авелеві відкрилось усе знання про минуле і про майбутнє. І йому стало легше.

Але лише на кілька митей. Бо тут же він повністю витверезів, збагнувши, що його свідомість прагне захистити себе саму від жаху й марности, які розверзлися навколо. Заспокійливі галюцинації слугували колисковою. Ніякого знання про майбутнє не було. Крім того, що його і багато сотень інших людей запилюженою дорогою гнали на місце страти.

Він поводився спокійно. Але цей позірний спокій міг бути насправді відстороненістю, отупінням. Він повністю здав себе, віддав себе і відмовився від себе. Думав про всіх тварин, яких торкався, заспокоюючи і просячи пробачення, яким точним рухом перерізав трахею і стравохід. Кожна корова, кожне теля, вівця, курка зринули на поверхні його свідомости — їхні очі, їхні теплі тіла, передсмертне дрижання. Думав про те, що ось зараз і йому випала нагода померти. Життя і смерть замикаються одне на одному, рухаються нескінченним колом. Шкода тільки, що немає шохета, який попросить у нього пробачення і прочитає молитву перед тим, як убити. Хоча поруч весь час був Василь Фрасуляк — посередник і конвоїр, суботній помічник і нікчема. Чи помічав його Авель? Чи зневажав він його? Чи вважав він, що Василь заслужив на можливість бути свідком того, як Авеля не стане? Чи навпаки — це була найбільша з несправедливостей, найтяжча дикість: бути приниженим, знівеченим і вбитим на очах у Фрасуляка? І чи всього лише свідком був Василь — чи також виконавцем? І чи свідок — це щось менше, ніж виконавець? І чи засвідчувати — це вже не виконувати?