Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Коли він виходив з намету, небо було ще ясне, але розжарена сонячна куля саме зникла за порослими травою західними горбами, і вечірні тіні лягли на виярок і табір. З намету чаклуна Гавандшіти линули моторошні — звуки. Старий розмовляв з духами. Тіпі Токай-іхто стояло трохи далі. Стіни його зараз були зовсім спущені й не пропускали всередину жодного погляду. Перед входом сидів Огітіка і довгим червоним язиком лизав чорну шерсть.
Воїн, просунувши свій худорлявий тулуб крізь проріз у наметі, опинився в цілковитій темряві. Раптом він відчув, що зайшов невчасно, але зараз уже пізно було відступати. Він опустив за собою шкіряну запону і зупинився, поки тінь перед його очима не перетворилась у постать і він не впізнав Токай-іхто.
Вождь стояв за погаслим вогнищем. Його вигляд здивував Четансапу. Він, здавалося, і не підводився, і не збирався сідати; по його оберненій до вогнища постаті не можна було також сказати, що він, ходячи туди й сюди по намету, враз зупинився. Вождь прибрав позу людини, що розмовляє з кимсь візаві, але проти нього нікого не було. Лише у глибині намету сиділи мовчазні Уїнона та Унтшіда. Біля ніг дівчини лежало буре ведмежа.
Чорного Сокола вразив відчужений, дивний погляд Токай-іхто. Воїн лиш один-єдиний раз бачив такі мінливі вогники в очах вождя. Це було тоді, коли вбивця Маттотаупи увійшов до намету сина. Тепер знову оцей сповнений гніву погляд, але він одразу ж згас, коли Токай-іхто, затамувавши свої почуття, із звичною ввічливістю пішов назустріч гостеві.
Він запропонував Четансапі сісти на ковдрах, але воїн попросив дозволу стоячи коротко доповісти про все.
З глибокою увагою, не перебиваючи ніякими запитаннями, вождь також стоячи вислухав повідомлення. Коли Четансапа закінчив, запала мовчанка.
Жодного слова не було промовлено про великий успіх Четансапи і жодного про помилки, яких він допустився. Жодного слова про смерть старого Крука.
Четансапа заходив туди й сюди по намету. Чи можна йому йти? Мовчання Токай-іхто гнітило його. Чорному Соколові було б легше, коли б Токай-іхто розгнівався.
— Коли ми вирушаємо? — хрипко запитав він вождя.
— Сьогодні вночі. Ми мусимо використати час, поки вороги йдуть по невірному сліду.
— Може, ти поглянеш перед цим на тих трьох полонених чорноногих, чи накажеш, щоб я їх зараз же вбив?
— Мій брат полонив цих воїнів. Він може з ними зробити, що йому забагнеться. Так само вирішив і Гавандшіта.
Четансапа міцно стиснув губи. Він сподівався, що його звільнять від вирішення долі полонених.
— Вони тягар для нас, — сказав він холодно. — Я їх зараз же вб'ю, коли ти вважаєш це за справедливе. Нам нема коли святкувати перемогу. Їхні скальпи ми можемо взяти і собою, а наші родичі, ассінібойни, з радістю приймуть нас на своїх мисливських угіддях, якщо ми принесемо їм шкіру і голови Гірського Грома і скажемо, що наші вуха чули його похоронну пісню. Цим ми заживемо собі доброї слави, — закінчив Чорний Сокіл з дивною упертістю. Адже він був хоробрий.
— Так. Більше Четансапа не має нічого мені сказати?
Сухорлявий намагався уникнути погляду вождя. Він соромився своїх нових думок, немов хлопча.
— Це було вночі, — стиха заговорив він, ходячи по намету. — Я чекав Гірського Грома і замислився: думки роєм завертілися в моїй голові. Я бачив довгих ножів, що напали на цих чорноногих і загрожували нам. Я не зв'язав його, сина Палаючої Води, і жінок та дітей його племені забрав а собою. Але, коли ти хочеш щоб я їх убив, я зроблю це.
— А коли я не хочу їх убивати?
Четансапа мовчав.
— Коли я не хочу вбивати чорноногого, — повторив Токай-іхто повільно, — то Чорний Сокіл готовий чоловікові, з яким бився, подати руку, як брат?
— Так, він не гірший за мене. Але тоді ми змушені будемо по той бік Міні-Сосе жити з чорноногими і вбивати наших братів, ассінібойнів?
— Ні, так ми не будемо чинити. Рука Токай-іхто не вбиватиме червоношкірих, крім тих, що зрадили нас і служать нашим ворогам за десять доларів на місяць. Я понесу люльку миру від вождів чорноногих до вождів ассінібойнів.
Четансапа глянув на Токай-іхто, його постать в темряві намету, не освітленого вогнищем, розпливалась у невиразну тінь.
— Ти зможеш зробити це, Токай-іхто. Чи давно вже твої думки пішли таким шляхом?
— Так. Але ти перша людина, яку я зустрів на цьому шляху.
Друзі подали один одному руку. Вони вийшли з намету і попрямували в місячному сяйві наступаючої ночі до тіпі Чорного Сокола. Нічний вітер погойдував трави і злегенька хитав ноші, в яких лежав мертвий хлопчик.
Токай-іхто на мить затримався перед маленькою труною з вовняної ковдри.