Сини Великої Ведмедиці

— Я покажу полонених Токай-іхто, — коротко відповів Чорний Сокіл. При цьому він глянув на намет вождя, що, як і раніше, був збудований з соснових жердин Чорних гір. Намет стояв відкритий і порожній, бо вождь ще не прийшов з походу проти ворога, що наступав з півночі. — Як тільки Токай-іхто повернеться, — додав Чорний Сокіл.

Потім він розподілив жінок та дітей чорноногих між наметами, де потрібні були робочі руки, а небоєздатного Гірського Грома і ще двох зв'язаних бранців звелів привести у своє тіпі.

Переможці дакоти зібралися навколо ватажка. Він запросив їх, як і годилось, на вечерю.

Шунктокеча — Шеф де Лю, — що не мав ще власного намету, пішов з Чорним Соколом у його житло. Чоловіки жиром зняли з себе бруд. Четансапа звелів дбайливій Монгшонгші замінити новими скривавлені пов'язки, що сповзли з його рани. Грозова Хмара була в тіпі і допомагала по господарству. Вона розстелила рогожі і розставила на них миски. Монгшонгша розділила шматок бізонячого ребра. Її плечі розправились, і, радіючи поверненню чоловіка, вона ніби помолодшала і покращала.

Гапеда й Часке теж давно вже повернулися з вигону, де після вдалої операції Четансапи знову паслося багато копей та мулів. З своїх місць дивились вони, не зводячи очей, на полонених чорноногих. Обоє зв'язані ласо чоловіки і Гірський Грім знаходилися в наметі. Але та дівчина і вдова, що несли мертвого хлопчика, все ще тихо стояли перед входом. Монгшонгша вийшла, щоб допомогти їм. Вона дала жінкам міцні вилоподібні палиці, на які вони почепили ковдру, в котру був загорнутий небіжчик. Так він висів на ношах, не торкаючись землі. Жінку здивувало те, що й ворожі чужинці шанують їхні звичаї і вдачу, і вона вже привітніше іапросила їх увійти до намету. На знак Монгшонгші полонянки сіли осторонь від зв'язаних воїнів і свого вождя, що стояв з непорушно-застиглим поглядом.

Прибули гості Четансапи. Вони зустрілися надворі й увійшли до намету всі гуртом, щоб сісти біля гостинних мисок.

І Огітіка, сусідський собака, забіг до намету. Однак, на загальне здивування, він відмовився од кістки, якою його хотів почастувати Шеф де Лю і обережними кроками підійшов до Гірського Грома. Вождь не сідав у наметі ворога, випроставшись, стояв він біля стіни. Собака обнюхав його і, ніби очікуючи чогось, загавкав. Чоловіки стежили за поведінкою тварини.

— Ніби він його вже знає, — здивовано промовив Бобер.

Огітіка нашорошив вуха і відійшов од полоненого. Тоді зненацька прожогом кинувся з намету і, витягнувши шию, понісся з табору — тільки спина його гойдалась та миготіли ноги. Майже у той самий час чоловіки зачули здалеку клич; це дозорці вітали воїнів, що поверталися додому.

Чоловіки не мали анінайменшого сумніву, що це сам Токай-іхто з своїм загоном. Він наближався до табору із заходу, хоча повинен був шукати ворогів на півночі. І, мабуть, небезпідставно: так і пташка, повертаючись додому, не летить у своє заховане гніздо прямим шляхом.