Улісс
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-61-1
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Улісс». Краткое содержание книги:
Головний герой Леопольд Блум, подорожуючи вулицями Дубліна, водночас мандрує чисельними світами античних міфів та ідей, історичних фактів та іронічних містифікацій. Він прокладає заплутаний маршрут дублінськими вуличками й тавернами початку минулого сторіччя і заразом проникає за лаштунки часопростору, демонструючи, що в одному місці й упродовж одного дня за певних обставин можна торкнутися всього культурного надбання людства, а значить — певною мірою торкнутися вічності.
Завдяки складній поліморфній стилістиці твору, чисельним алюзіям, парафразам і цитуванням «Улісс» і понині вважається одним із найскладніших і найзаплутаніших творів в історії літератури. Йому присвячено не одну сотню наукових праць, досліджень, монографій і книжок, а коментарі до нього часом значно перевершують обсяг самого роману.
Годинник задзижчав. Міс Кеннеді пройшла повз них (від кого ця квітка), несучи тацю з чашками. Годинник бемкнув, відраховуючи належні години.
Міс Дус узяла О’Шпарову монету, хвацько клацнула реєстровою клавішею каси. Каса тенькнула. Годинник бемкнув. Краля-циганка привабливо вихилялася, перебирала монети в шухляді, мугикала, набираючи решту. Дивися на захід. Бемк. Заради мене.
— Котру там пробемкало? — запитав О’Кріп О’Шпар. — Четверту?
Годину.
Своїми очицями Ленеган жадібно позирав на неї співучу, на співучий бюст і потягнув О’Шпара за рукав.
— Ану послухаймо, як дзвонить годинник, — запропонував він.
Портфель Гулдинга, Колліса, Ворда вів Блума, що блумав навколо, між столиків із квітами у вазах. Не маючи певної мети, він, збуджений, під уважним поглядом лисого Пета, вибрав столик біля дверей. Краще поблизу. О четвертій. Чи не забув він? А чи, може, хитрує? Не прийде, щоб дужче закортіло. Я б не зміг. Зажди, зажди. Офіціант Пет ждав.
Яскриста бронзи блакить позирнула на О’Кропосиню краватку й очі.
— Ну, зобрази, як дзвонить годинник, — умовляв Ленеган. — Саме нікого немає. А він ще ніколи не чув.
— …і сонце здійнялось у височінь.
Високий звук здіймався вище й вище.
Бронзодусова дівчина, пошептавшися з трояндою, її секретницею, з розтроюдженою цікавістю позирнула на О’Кропову квітку та на його очі.
— Прошу, прошу.
Він просив у проміж слів освідчення у коханні.
— Мені несила без тебе…
— Колись іншим разом, — сором’язливо пообіцяла міс Дус.
— Е ні, зараз, — наполягав Ленеган. — Sonnez la cloche[179]! Будь ласка! Саме нікого немає.
Вона роззирнулася. Хутко. Міс Кен не почує. Враз нахилилася. Два спаленілі лиця не зводили очей.
Безладні акорди збилися з мелодії, знову на неї натрапили, знову губили і знову знаходили, вагаючись.
— Ну ж бо! Давай! Sonnez!
Зігнулася і задерла поділ спідниці вище коліна. Постривала. Щоб розгарячити, посиділа, позираючи, наче збитошне дівчисько.
— Sonnez!
Бринь. Раптово вона натягнула еластичну підв’язку, і та бринькнула, дзвінколяснула по теплотугому жіночому стегні, що наче того й жадає, аби по ньому дзвінколяснули.
— La cloche! — весело зарепетував Ленеган. — Дресирував господар. Це вам не лялька набита тирсою.
Вона гордовито напівосміхнулася (плачу! хіба чоловіки не…), проте ковзаючи до світла, приязно усміхнулася до О’Шпара.
— Ви втілюєте собою вульґарність, — сказала вона, відходячи від шинквасу. А О’Шпар дивився й дивився неблимно. Чашу свою він підніс до уст своїх пишних, вихилив він оцю невелику чашину до останньої краплі напою, густо-тягучого темно-синього. Його заворожений погляд прикипів до її голівки, що плинула в глибину бару повз свічада, у золотому склепінні яких яскріли пивні кухлі, винні келихи для рейнського й кларету і мушля з гостряками, де віддзеркалювалася її бронза із бронзою ще сонячнішого блиску.
Так, бронза, що зовсім поряд.
— …Кохана, прощавай!
— Я вже йду, — рішуче оголосив О’Шпар.
Чашу свою відставив, забрав свою решту.
— Та постривай хвилинку, — заблагав Ленеган, допиваючи похапцем пиво. — Хотів тобі розказати. Том Рочфорд…
— Під три з ним чорти, — сказав О’Кріп, рушаючи до дверей.
Ленеган ковтнув залпом до дна.
— Чого тобі припекло? — домагався він. — Підожди. Я іду.
Він поспішив слідом за швидкими рипучими черевиками, проте враз спинився на порозі, вітаючи двох прибульців, пузатого й худого.
— Як справи, містере Долларде?
— Га? Справи? Справи? — неуважно відповів бас Бена Долларда, відволікаючись на мить від проблем отця Каулі. — Та нічого він вам не зробить, Бобе. Алф Берган побалакає із цибатим. А цьому Юді Іскаріоту ми таки вкрутимо тепер хвоста.
Тим часом у салон зайшов Саймон Дедал, зітхаючи і погладжуючи пальцем повіку.
— Го-го-о, вкру-утимо, — проспівав тирольським йодлем Бен Доллард.
— Слухайте, Саймоне, може, ви б заспівали нам яку-небудь пісеньку. Ми чули, тут грали на роялі.
Лисий Пет, стурбований офіціант, чекав, коли замовлять напої. Для Ричі — віскі. А Блуму? Поміркуємо. Щоб не ходив двічі. У нього мозолі. Тепер четверта. Жарко в чорному. Та ще й нерви. Рефракція (здається, так?) тепла. Поміркую. Сидр. Так, пляшчину сидру.
179
Подзвоніть у дзвіночок! (фр.).