Богун
- Автор: Соколовський Олександр
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Богун». Краткое содержание книги:
— Ого… та ти зовсім не слухаєш! — скрикнув Хмельницький і глянув — уперше за ввесь час — просто Богунові в вічі.— Ну, чого зажурився? — поклав він йому на плече важку свою руку й раптом, зовсім несподівано, заспівав тихо й сумно:
І здригнулося чомусь Богунове серце: смутком і гострим болем обізвалася в ньому пісня Хмельницького. Немовби й не він розмовляв зараз бадьоро й упевнено.
І немовби співав він не про те, що «полюбив», і «не одружився», а про повний надій початок повстання й про дальші тяжкі пригоди й зради, що важким тягарем гнітять йому серце.
— Гей, джуро!.. Горілки! — крикнув Хмельницький на ввесь свій гучний, могутній голос. — Вип’ємо, пане полковнику!..
— Вип’ємо, — тихо промовив Богун.
9
Богун літав конем од полку до полку.
Шапка йому зсунулася на потилицю, сорочка була мокра від поту, очі горіли, ніздрі широко роздималися.
Осавули, джури, полковники бігали кіньми туди й сюди, переказуючи полкам і сотням накази гетьманські.
Військо йшло спершу лісом, потім низинами й багнами, поспішаючи розташуватися табором на захід від річки Пляшової — якраз проти польського війська, що вже стояло на Широкій рівнині, готове до бою, маючи позад себе Берестечко й річку Стир, а спереду, на півдні — праворуч, — татар під Ісламом-Гіреєм та ліворуч — козаків, праве крило яких притикалося до багнистого берега Пляшової.
Цілий день не відпочиваючи йшли козаки й тільки надвечір спинилися й почали отаборюватися. Всім, від простого козака й до гетьмана, навіть і подумати про відпочинок було ніколи.
Тим більше не думав відпочивати Богун, літаючи від полку до полку.
Чітко, спокійно лунали його накази, блискавками спалахували дотепи й голосним реготом лунали в козацьких лавах.
Але на серці йому було неспокійно:
«Прогавили короля!.. Дали йому стати під Берестечком… Може, Криса навмисне спізнився з повідомленням про вимарш ляхів з-під Сокаля?.. Так чи так — прогавили.
Гетьман казав: «Нічого, піддуримо, виманимо з Берестечка на Дубно й розгромимо під час вимаршу…» Не пощастило. А табір у короля добрий… Хан спізнився… Може, навмисне спізнився?.. Гетьман увесь Час запевняв, що все гаразд, а як почув, що король за два дні стане під Берестечком — тільки за голову взявся… А хан коли б таки справді не зрадив… А розташовання в короля чудове… Обійти не можна… Розгорнути як слід до бою козацькі й татарські сили — теж не можна. А королеві — широко, вільно, зручно… А в нього ж тепер, певно, тисяч двісті…
І лад, кажуть, непоганий: просто аж дивно, що тоді під Сокалем військо в короля було це саме…»
«А Напєрський там у себе в Новому Таргу, певно, вже тижнів три, як почав», — несподівано чітко майнула думка.
«Е, що там Напєрський!.. Коли поб’ємо ляхів тут — і без Напєрського цілу Польщу пройдемо!.. А треба побити… Треба…»
І чим більше міркував Богун про становище, що утворилося, чим частіше згадував про спізнення хана та про потугу короля, — тим гостріше й міцніше ставало бажання подолати, перемогти ворога.
Коли козаки почали отаборюватися — кожний полк, кожна сотня на своєму точно визначеному місці,— коли над річкою й багнами вже почав уставати білий йечірній туман, — Богун дав останці накази полкові й подався до гетьмана.
Він міг їхати спокійно, бо передні козацькі чати повідомили, що до ворожого табору не менше як півтори милі.
Зразу ж за Богуновим полком стояли звягельці, за ними білоцерківці й корсунці, а далі — на захід, — притикаючись до головних сил татарських, — полки Чигиринський, Черкаський, Полтавський, Лубенський. Решта полків іще тільки підходили.
Богун їхав не швидко й уважно роздивлявся, де який відділ стоїть та чи нема якоїсь несправи.
Незважаючи на важкий цілоденний перехід, майже всюди помітно було добрий лад. Козаки в чорних легких свитах без метушні й зайвого галасу розсідлували, й розпрягали коні, риштували рядами вози.
Посполиті, на обов’язку яких було доглядати за кіньми й возам'и, готувалися з кіньми на пашу.
Звертаючи від Черкаського полку на захід, Богун помітив у півтемряві чимале стовпище і вже хотів був покликати сотника та вилаяти його за безладдя, аж раптом поснув, як упевнено й чітко зацюкали об тверде дерево сокири: