Вогнем і мечем. Том перший

им часом Хмельницький, постоявши якийся час у Корсуні, відступив до Білої Церкви і зробив її своєю столицею. Орда стала кошем по другий бік річки, розпускаючи загони по всьому Київському воєводству. Отож пан Лонгінус Підбип’ята марно журився, що йому забракне татарських голів. Пан Скшетуський слушно передбачив, що запорожці, схоплені паном Понятовським під Каневом, дали фальшиві відомості — Тугай-бей не лише не відійшов, а й не рушив до Чигирина. Ще більше, звідусіль підтягалися нові чамбули. Прийшли азовський і астраханський царки з чотирма тисячами воїнів, котрі ніколи до цього у Польщі не бували, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської, двадцять тисяч білогородської та буджацької — усі колись закляті вороги Запорожжя і козацтва, а тепер побратими і до крові християнської присяжні спільники. Нарешті прибув і сам хан Іслам-гірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Потерпала від цих друзів уся Україна, потерпав не лише шляхетський стан, а й люд український, у якого палили села, відбирали худобу і добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. У ці часи мордувань, підпалів і крові для селянина був тільки один рятунок: тікати у табір Хмельницького. Там він із жертви ставав розбійником і сам нищив власну землю, принаймні не турбуючись за своє життя.

Нещасний край!.. Коли у ньому спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запорожці й кримчаки, що ніби прийшли звільнити, а тепер навис над ним Ієремія Вишневецький.

Тому кожен, хто міг, тікав до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншої ради вціліти не мала. Завдяки цьому Хмельницький приростав на силах, і якщо не відразу рушив у глиб Речі Посполитої, якщо довго відсиджувався у Білій Церкві, то переважно через те, щоб дати лад цим нічим не приборканим і диким стихіям.

Справді-бо, у його залізних руках вони швидко ставали бойовою силою. Командири із навчених запорожців були готові, простолюд поділено на полки, із колишніх кошових отаманів призначено полковників, окремі загони, аби привчити їх до бою, послано на штурм замків. А хоробрий це був за вдачею люд, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звиклий, до вогню і кривавого обличчя війни завдяки татарським набігам призвичаєний.

Отож пішли два полковники, Ганджа й Остап, на Нестервар, і здобули його, а населення, єврейське і шляхетське, до ноги вирізали. Князеві Четвертинському власний його млинар голову на порозі замку відтяв, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Інші ходили в інші сторони, й успіх сприяв їхній зброї, бо страх відняв серця у ляхів, страх, «народові цьому непритаманний», що вибивав із рук зброю й сили позбавляв.