Браслет із знаком лева

— На, тримай, твоя вечеря, — ставилася мищина на вузьку поличку під дверним віконцем.

Майкл звик до тюремної баланди по простій причині, бо двічі на день мав можливість просто пожувати. Іноді щелепи так старалися, що десь в мозку навіть хрумкотіло і завжди при цьому з’являлася якась нова думка. Це тішило Майкла, бо саме під час процедури тренування щелеп баландою він і відкрив для себе значення чотирьох кутів камери.

В одному куті, тому, що ліворуч від дверей, оселились його спомини про дівчат, з якими колись займався коханням.

Не так, Майкле, там ти переживаєш зносини з жінками, у яких стерлися обличчя. Вони кружляють навколо тебе, заманюють у гарячковиту нервову фантазію. Ти хочеш їх усіх…

Далі, по стіні, у другому куті живуть думки про Марту. Їх він відчуває усім серцем. Там зовсім близько до вікна, іноді вдавалося схопити ковток прохолодного повітря, яке збуджувало мозок, і вистачало здорового глузду відразу дременути назад до другого кута, ближче до думок про Марту та їхню ненароджену дитину.

Неправда, Майкле. Зізнайся, що у тамтому куті, куди завжди квапишся, хапнувши прохолодного повітря, ти живеш разом з Мартою і немовлям. Його Марта тримає на руках і ти чекаєш, коли дитя нарешті перестане квилити і засне, щоб пошепки поговорити про його майбутнє. Ви ж дійшли спільної згоди, що дитину щодня Майкл буде відвозити до школи сам. Майкл навіть знає, до якої. За кілька кварталів від будинку, де він викупив чудову квартиру на дві спальні, є невеличка, надзвичайно охайна приватна школа. Щодня, крім вихідних, рівно о восьмій ранку до неї під’їжджають сяючі машини і випускають таких же сяючих дітей. Так, це буде саме та школа, що потрібно.

І якби Майклові не припекло йти до дверей, праворуч од яких примостились умивальник і мушля, вони б з Мартою погодили б остаточно і це питання.

Однак Майкл знає, що з правого від дверей кута він ніяк не зможе повернутися назад, у його улюблений другий кут. Круглий жовтий стовп змушує ходити по колу, за годинниковою стрілкою, хоча у цьому немає ніякої потреби і жодної перспективи, — час замельдовується тільки маленькими патичками над циновкою.

Тут він змушений щоразу, як прокидається (вночі чи вдень?) хлюпати в обличчя водою. Тільки тоді лишається сам на сам із своїм приреченням смертника.

Це — найстрашніше місце камери. Тут навіть час має власний вимір, бо не реагує на патички, один з яких щойно вишкріб поруч і щоразу перераховує. Сто дев’ятнадцять! Але то все нічогісінько не значить. Тут, біля дверей, час ділиться на вчора і завтра. Вчора — це оті патички. Сто дев’ятнадцять. Завтра — це коли його поведуть на суд і він стане перед суддею та лавою присяжних. Але коли наступить оте завтра, хто зна? Він не знав.

П’ятнадцять разів його викликали на допити. Кожного разу Майкл позначав цю подію хрестиком на стіні. Їх п’ятнадцять. І весь час — одне й те ж. З ним.