У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
Одетта під час цієї речі давала ознаки стурбованосте й непевносте. Не схоплюючи змісту того, що говорив Сванн, вона все ж розуміла, що це справжня тирада, що це істинна сцена, що тут і благання і докори, а що Одетта знала чоловіків як облуплених, то, не вникаючи в окремі слова, вона виснувала, що чоловік зроду б їх не наговорив, якби не був закоханий, а як він закоханий, то й слухати його зайве, оскільки непослух тільки розпалить його кохання. Ось чому вона вислухала б Сванна цілком незворушно, якби не бачила, що час збігає і що як Сванн у цю мить не замовкне, то вона спізниться, як це було сказано нею з ніжною, упертою і сором'язливою усмішкою, «на увертюру»!
Іноді він говорив їй, що головне, через що він зрештою розлюбить її, це її незмога відучитися брехати. «Навіть як глянути на це з боку звичайнісінького кокетства, — умовляв він її, — хіба ти не розумієш, наскільки ти втрачаєш свою привабливість, опускаючись до брехні? Скільки промахів могла б ти спокутувати, признавшись мені як на духу! А мені здавалося, що ти все-таки розумніша!» Але даремно Сванн доводив Одетті, що в брехунівку заїздити неподобно, ці докази могли б підірвати якусь струнку систему олжі, проте Одетта такої системи не мала: вона поминала мовчки лише те, що їй хотілося приховати від Сванна. Олжа була для Одетта засобом, до якого вона вдавалася в окремих випадках, і йшла вона на цей крок — неправду їй казати чи правду — також у кожному разі особливий: усе залежало від того, може чи не зможе Сванн завдати їй брехню.
На вроду Одетта поганшала: вона розкохалася, її виразна і сумовита зваба, — то здивування, то замрія на її личку, — все, здавалося, зів'яло разом з ранньою молодістю. Отож можна сказати, що вона зробилася особливо дорогою Сваннові тоді, як перестала йому подобатися. Він довгенько дивився на неї, пробуючи уловити в ній колишню звабу, проте марно. Але він знав, що під цією лялечкою метелика живе та сама Одетта, і цього знання Сваннові було достатньо, щоб палко бажати причарувати її. Він розглядав її світлини, де її сфотографовано два роки тому, і згадував, яка вона була розкішна. І це трохи утишувало його муки, витерплювані через неї.
Коли Вердюрени везли її з собою в Сен-Жерменське передмістя, у Шату, у Мелан, то, як стояло на годині, вони часто пропонували гостям там і заночувати, а додому повернутися назавтра. Пані Вердюрен намагалася заспокоїти піаніста, чия тітка залишилася в Парижі:
— Вона буде рада спекатися вас на один день. То з якої речі їй турбуватися, адже вона знає, що ви з нами? Зрештою я беру на себе всю відповідальність.
Якщо ж її благання не діяли, пан Вердюрен вирушав на телеграф чи наймав посильного і питав у «вірних», чи не бажають вони когось попередити. В такому разі Одетта дякувала йому, але пояснювала, що бити телеграму їй нема кому, бо вона раз і назавше заявила Сваннові, що листування з ним компрометує її. Іноді Одетта зникала на кілька днів, коли Вердюрени везли її в Дре оглянути усипальні або в Комп'єн помилуватися, за порадою художника, сонячними заходами в лісі, так, щоб потім прокотитися до замку П'єрфефон.
«Подумати лишень: вона могла оглянути справді художні пам'ятки зі мною: адже я десять років вивчав архітектуру, найкращі люди благають мене повезти їх до Бове чи до Сен-Лу-де-Но, але я поїхав би туди задля неї самої, а вона іде з останнім бидлом мліти перед лайном Луї Філіппа і Вйоле-ле-Дюка! Не треба бути ерудитом, щоб розібратися в тім, що це таке; не треба мати особливо тонкий нюх, щоб не вибиратися на лоно природи для огляду смердючих нужників».
Але коли Одетта вирушала в Дре чи в П'єрфефон, не дозволяючи йому, на жаль, об'являтися там наче випадково, бо це, як вона казала, справило б жахливе враження, він поринав у читання найзаласніщого роману, у читання залізничного довідника, який підказував йому, як з нею зустрітися вдень, увечері і навіть уранці! Тільки підказував? Ба, мабуть, більше: уповажнював. Справді довідник та самі поїзди призначалися-бо не для собак! Якщо пасажирів друкарським способом оповіщувано, що п'єрфонський потяг вирушає о восьмій ранку, а прибуває о десятій, виходить, поїздку до П'єрфефона дозволено законом, і дозволу Одетти тут не вимагається; тим паче, що метою поїздки до П'єрфефона могло бути аж ніяк не побачення з Одеттою, адже їздять туди щодня ті, хто не має жодного уявлення про Одетту, і цих людей набирається стільки, що задля них варто тримати локомотиви під парами.
Отож не в її силах перешкодити йому, якщо він побажає вирушити до П'єрфефона! А поїхати туди йому саме так кортіло, і він поїхав би неодмінно, навіть якби не був знайомий з Одеттою. Реставраційні роботи Вйоле-ле-Дюка цікавили Сванна уже віддавна. Та й погода була така гожа, що до комп'енського лісу надило його нездоланно.