Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
— Тікай, чоловіче, тікай!!. Бо наспіють німці і вб’ють тебе, повісять! І мене теж... Боже ж ти мій!!.
І стала, загородивши двері до хати та дивлячись на бідолашного гостя.
— Що ж це за хутір? — прохрипів Максим, сам не здаючи собі справи, що він же цей хутір знає.
— Та Гарбузи ж!.. Господи, ще й не тутешній!.. — і, глянувши в одчаї на Максима, а тоді на шлях туди-сюди, раз зашепотіла, показуючи десь поза хати рукою:
— Іди ж отак, чоловіче! Та швидше. Звідси, зі шляху, геть, швидше!.. Йди ліворуч. Там є другий хутір — теж Гарбузи. В степу, не на шляху. Отак іди навскоси, а там побачиш доріжку, саньми їжджену, і тією доріжкою прямо... А якщо що станеться — не кажи ж, хто тебе спрямував...
І витерла рукавом очі. Максим стояв, похитуючись.
— Іди ж!!! — раптом закричала жінка.
Максим слухняно пішов. Той крик несамовитий, той наказ божевільний на нього вплинув, мов удар бича на змученого коня, видобуваючи в нього ще іскру сили. Пішов. Пішов навпростець. А там доріжка — тією доріжкою...
Вже майже зовсім смеркло, як Максим, ледве переставляючи ноги доріжкою, вперся просто в чиїсь ворота, збиті з кількох лат. Уперся й став коло них і стояв, тримаючись за лату руками, щоб не впасти. Він нічого вже майже не тямив, лише одно — що він прийшов. Прийшов до того хутора, який «в степу, а не на шляху» і в якому напевно є люди. Перед ним, як у тумані, сі-рів, коливався двір. Ось вийшла з хлівця жінка, глянула — й перелякано побігла назад. За хвилину з хлівця вийшов старий чоловік і став.
— А хто там? — спитав переляканим і воднораз сердитим голосом. Вороже так.
— Добрий вечір... — промовив ледве чутно Максим.
— Добрий вечір... А хто ж там?
— Людина, господарю...
— Та бачу... А чого?
— Погрітися... Пустіть хоч погрітися трохи...
Максим говорив, заплітаючи язиком, але доброю українською мовою, і, може, саме це — контраст між тією мовою й жахливим виглядом зовнішнім — змусило старого господаря зацікавитись. Він помалу підійшов, нашорошений, як вовк, і оглянув пильно гостя. І аж плечима знизав — так, видно, вразив його вигляд цієї людини.
— Господи!!. Хто ж ти?!.
Максим розвів рукою, другою тримаючись за лату, щоб не впасти, й прохрипів, посміхнувшись:
— Як бачите...
А сам, як тільки міг пильно, оглянув господаря: сивоусий і сивобровий, суворий, кремезний — зовсім як його батько був колись. І шапка так само насунута на брови, і так само одягнений: куцина — не куцина, сіряк — не сіряк, жупан — не жупан, — щось усе відразу на плечах.
А дід насупився:
— Бачу... та що з того. Звідки ти?
Максим сказав.
— А з якої сотні?
— З дев’ятої.
— А кого ж ти там знаєш?
— Усіх знаю... — зітхнув Максим. — Усіх, хто був колись і хто ще лишився...
— А все ж таки? — провадив своєї дід.
Максим подивився на вуса його, на брови й назвав перше-ліпше ім’я й прізвище, що зринуло з пам’яти. Це якраз було ім’я та прізвище його батька, знаного колись на все місто каменяра.
Дід раптом аж скинувся, аж скрикнув:
— Боже!!. То це ви, може, його син?! Син?! Отой архітект? Що на каторзі на Сибіру пропав був?..
Максим похитнувся й узявся обома руками за лату. Серце в ньому затрепетало:
«Ага!!. Не пропала! Ні, не пропала ж твоя молодість марно!..»
— Так, це я, — прохрипів ледве чутно й ледве стоячи на ногах. Від раптового зворушення й від утоми його ноги тремтіли, згиналися, так що він от-от міг упасти й знепритомніти...
Дід оглянувся на всі боки, а тоді швидко вхопив Максима під пахви, силоміць відірвав від воріт і потяг, поволік його через двір до хати. Збоку можна було подумати, що на Максима напав хижий грабіжник і людожер, схопивши його, як шуліка курча, і що тепер прийшов Максимові край — ось тут, на цьому самотньому, загубленому в степу й, здавалось, забутому Богом і людьми хуторі, може, навіть нічному притулкові якихось бандитів та злодіїв. В кожному разі дід був дуже подібний до козака-чаклуна й характерника зі «Страшної помсти» Гоголя.
В хаті Максима оточили турботами. Спершу позавішували ганчір’ям вікна й запалили каганець. А тоді почали побиватися над бідолашним гостем усі — і старий, і стара, і невістка, й навіть онук. Онук носив солому на постіль, а невістка гріла борщ, а старий звелів Максимові скинути геть вогку верхню одежу та й дав її старій розвісити над піччю сушитись, Максимові ж дав кожуха, щоб одягнув на себе. Тоді застелили солому рядном і поклали Максима, все питаючи, чого йому треба, що він хотів би. Максим посміхався, напівпритомний від гарячки, за все дякував і нічого не хотів. Щиро дякував. Він бурмотів ту подяку, як молитву перед сном грядущим. Але його змусили їсти, змусили звестись і їсти. Невістка насипала борщу в велику полив’яну миску, врізала яшного хліба й дала ложку, просто силою вклала ложку в пальці й стиснула їх: