Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Незнайомець намагався заспокоїти нас і робив це напрочуд вправно. Хіба можна довго сумніватися чи боятися, коли з тобою говорять так щиро, просто й лагідно? Ми знову відчули до нього довіру й приязнь і невдовзі весело розмовляли, радіючи, що знайшли нового друга. Коли ніяковість зовсім минула, ми поцікавились, як він навчився робити такі дива, і він сказав, що ніколи й не вчився, ця здібність у нього природжена, як і багато інших незвичайних здібностей.
— А яких саме?
— О, їх безліч, усіх і не пригадаєш.
— Ти нам покажеш що-небудь? Будь ласка, покажи! — вигукнули ми хором.
— А ви не втечете?
— Ні! Правда, ні! Покажи, просимо. Покажеш?
— Охоче, але пам’ятайте, що ви обіцяли.
Ми запевнили, що не втечемо, і він підійшов до калюжки, зачерпнув воду чашкою, яку зробив з листка, дмухнув на неї і перекинув — з чашки випала грудка льоду. Ми дивилися, вражені й зачаровані, і весь наш страх розвіявся. Дуже задоволені, ми попросили його показати нам що-небудь іще. І він погодився. Сказав, що почастує нас нашими улюбленими плодами, байдуже, чи настала для них пора. Ми заговорили всі разом:
— Апельсин!
— Яблуко!
— Виноград!
— Вони у ваших кишенях.
І справді, кожен знайшов у кишені те, що забажав. Плоди були дуже смачні, ми їх з’їли, і нам захотілося ще, однак ніхто не наважувався просити.
— Ви знайдете їх у своїх кишенях, — сказав він, — і все, чого ви забажаєте, буде там. Вам не треба навіть просити. Поки я тут, вам досить лише забажати.
Він казав правду. Ми зроду не бачили нічого дивнішого й цікавішого. Хліб, тістечка, солодощі, горіхи — хоч би що ми забажали, все з’являлося в наших кишенях. Сам він не їв, а сидів, балакав і розважав нас новими дивами. Він виліпив з глини крихітну іграшкову білочку, і вона миттю видерлася деревом, сіла на гілку й застрекотіла до нас. Потім зробив собачку з мишу завбільшки; собачка загнав білочку на самісінький вершок дерева, а сам бігав навколо, голосно гавкаючи — ну справжній тобі собака! Він погнав білку з дерева на дерево і біг слідом за нею, аж поки обоє зникли в лісі. Незнайомець ліпив з глини пташок, випускав їх на волю, й вони, співаючи, летіли собі геть.
Набравшись врешті духу, я запитав, хто він такий.
— Ангел, — відповів він спокійно, випустив ще одну пташку і плеснув у долоні, щоб вона полетіла.
Почувши ці слова, ми знову перелякалися, нас охопив побожний страх. Однак незнайомець сказав, щоб ми не тривожилися: ангелів нема чого боятися, до того ж ми йому подобаємося. Тим часом, розмовляючи з нами, як і доти, просто й невимушено, він виготовив цілу юрбу малесеньких людей, чоловіків і жінок, з палець заввишки. Вони негайно взялися за роботу, розчистили й розрівняли на галяві клаптик землі площею два чи три квадратних ярди й заходилися будувати чудовий маленький за?мок. Жінки замішували розчин вапна й носили його вгору по риштованню у відрах, тримаючи їх на голові, точнісінько як робітниці в нашому селі, а чоловіки мурували стіни — з півтисячі цих лялькових створінь моторно сновигали туди й сюди, завзято працювали, витираючи піт з обличчя, як справдешні люди. Дивитися, як той малесенький народець камінь за каменем, ряд за рядом вимуровує свій за?мок, що потроху набував обрисів і гармонії, було надзвичайно цікаво. Ми геть-чисто забули всі свої страхи й щиро тішилися. Запитали, чи можна й нам виліпити якихось людей. Він дозволив і сказав Сеппі зробити кілька гармат на мури, Ніколаусу — кількох драбантів з алебардами, в нагрудниках, наколінниках і шоломах, а мені — загін кавалеристів на конях. Розподіляючи завдання, він називав нас на імена, але не сказав, звідки вони йому відомі. А коли Сеппі запитав, як звуть його, він спокійно відповів: «Сатана», — а потім, підставивши скіпку, спіймав на неї жіночку, яка падала з риштовання, поставив її на місце й промовив:
— Треба ж бути такою дурепою, задкує і не дивиться, що в неї за спиною.
Його ім’я заскочило нас зненацька; ми повпускали з рук усе, що виліплювали, — гармати, драбантів, кавалеристів, — і вони порозвалювалися на шматки. Сатана засміявся й запитав, що з нами сталося.
— Нічого, — сказав я, — але в тебе досить дивне ім’я як на ангела.
Він поцікавився, чому я так думаю.
— Тому що… тому що… так звуть його, хіба ти не знаєш?
— Знаю, він мій дядько.