Голі коричневі скелі Оборонної Стіни маячили вдалині, а для Ганіми вони були втіленням того явища, яке загрожувало її майбутньому. Вона стояла край саду на даху Твердині, призахідне сонце світило їй у спину. Воно зберігало темно-оранжевий блиск, спричинений пиловими хмарами, колір такий глибокий, як краї пащі хробака. Ганіма зітхнула, подумавши: «Аліє… Аліє… Невже твій фатум є й моїм фатумом?»
Внутрішні життя ставали останнім часом дедалі голоснішими. Було щось таке в умовних рефлексах жінок фрименської спільноти — можливо, справжня статева різниця, але, незалежно від причини, жінки були більш піддатливі цьому внутрішньому припливу. Коли вони з бабусею складали план дій, та перестерігала її, черпаючи знання з нагромадженої мудрості Бене Ґессерит, але й будячи в Ганімі страх, що коренився у цій мудрості.
— Гидь, — казала леді Джессіка, — це наш термін для переднароджених, за ним криється довга історія гіркого досвіду. От як це діє: схоже, що внутрішні життя діляться на дві групи — добромисних і зловмисних. З добромисними легко спілкуватися, вони корисні. Зловмисні натомість єднаються в одну могутню психіку й намагаються присвоїти собі живе тіло та його свідомість. Цей процес триває довго, але його ознаки добре відомі.
— Чому ви покинули Алію? — спитала Ганіма.
— Я нажахано втекла від того, що сама створила, — тихо сказала леді Джессіка. — Я здалася. І мене мучить те, що… можливо, я надто рано здалася.
— Що ви маєте на увазі?
— Я ще не вмію пояснити, та… можливо… ні! Не даватиму тобі фальшивих надій. Гафля, це набридливе відволікання уваги, має довгу історію в людській міфології. Її називали багатьма іменами, але передусім одержимістю. Такий воно має вигляд. Губишся у зловмисності, і вона оволодіває тобою.
— Лето… боявся прянощів, — сказала Ганіма, виявивши, що може говорити про нього спокійно. Та страшна ціна, якої вимагали від них!
— Це мудро, — відповіла Джессіка. Більше вона нічого не сказала.
Однак Ганіма ризикнула викликати вибух своїх внутрішніх пам’ятей і зазирнула крізь дивну туманну заслону й обшир страхів Бене Ґессерит, що даремно намагався її стримати. Пояснення того, що сталося з Алією, нітрохи не полегшило її становища. Але нагромаджений досвід Бене Ґессерит показав можливу дорогу виходу з пастки, а коли Ганіма зважилася поділити свідомості з внутрішніми життями, вона насамперед прикликала Могаляту, спілку з добромисними, що могли б її захистити.
Згадала цей поділ, стоячи в сяйві сонця, що заходило край саду на даху Твердині. Відразу ж почула пам’ятеприсутність матері. Чані стояла, як примара, між Ганімою та далекими скелями.
— Увійшовши туди, ти з’їси плід дерева заккум, пекельну їжу! — сказала Чані. — Зачини ці двері, дочко моя, лише так ти будеш у безпеці.
Внутрішній гамір здійнявся навколо видіння, і Ганіма втекла, зануривши свою свідомість у Кредо Сестринства, реагуючи так радше з розпачу, ніж із довіри. Швидко продекламувала Кредо, рухаючи губами, дозволяючи голосові піднятися до рівня шепоту.
«Релігія — це наслідування дорослого, здійснюване дитиною. Релігія — це стисле втілення давніх вірувань: міфології, що є здогадом, прихованих припущень довіри до Всесвіту, тих заяв, які виголошують люди, прагнучи особистої влади, а це все перемішане з дрібкою просвіти. І завжди остаточною невимовленою заповіддю є: “Не став запитань!” Але ми запитуємо. Ми зазвичай ламаємо цю заповідь. Праця, до якої ми зобов’язалися, полягає у визволенні уяви, використанні уваги для найглибшого почуття творчості, на яке спроможне людство».
Повільно в думки Ганіми повернулося почуття порядку. Відчувала, однак, як тремтить її тіло і який ламкий той здобутий нею спокій, — і ця туманна завіса зоставалася в її свідомості.
