Алтин-толобас
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2176-7
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Алтин-толобас». Краткое содержание книги:
Магістр Ніколас Фандорін із «туманного Альбіону», відчувши поклик вітчизни не лише фібрами душі, а ще й унаслідок прочитання листа свого пращура до нащадків, одважується вирушити на пошуки легендарної Лібереї, так званої «бібліотеки Івана Грозного».
Середньовіччя з тортурами та забобонами, романтика жорстких реалій на зламі тисячоліть зіштовхують молодого вченого віч-на-віч із чиновником і кілером, колишнім «благородним» злочинцем і відчайдушною журналісткою, радником британського посольства й одразу кількома службами безпеки…
Події сьогодення та давнини, тісно переплітаючись між собою, створюють химерний калейдоскоп такої насиченості, що до кінця роману читач перебуває в очікуванні все нових і нових відкриттів, останнє з яких іще попереду.
Йосиф Гурамович якнайсолодше всміхнувся, а Ніколас, дивлячись на приємно округле, в бульдожу складочку, лице банкіра, відчув щось близьке до замилування. Мав рацію мудрий шеф-редактор журналу «Телескопъ», який задумав зробити спецномер про цивілізаційні процеси в російському бізнесі. Які пестливі для слуху західної людини слова: адвокати, адекватна самооборона, дозвіл на зброю! Ніяких «замочити», «укачати в асфальт», «розмазати по бамперу». Алтин могла гордитися своїм «таргетом».
— От як у нас нині, Миколо Олександровичу, — скромно сказав Великий Coco, ніби підслухавши думки Фандоріна. — Всі проблеми розв'язуємо культурно, за законом. Час піратів на зразок Сєдого відходить у минуле. За три-чотири роки їх узагалі не лишиться.
— А приховувати скарб, який належить державі, це теж за законом? — не втримався від випаду Ніколас.
Йосиф Гурамович ображено надув губи.
— Слухайте, не можна ж усе зразу. Вчора ще по деревах лазили й одне одного їли, а сьогодні вже вулиці на червоне світло не перейди. Поступово треба, потихеньку. Еволюційним шляхом. Трішки помахлювати — це можна, це по-людському. А одне одного мочити як попало — це, вибачте, вже анахронізм. Я мочити буду, потім мене чи мою дитину замочать? Так! — пожвавішав Габунія й навіщось кинувся до стінної шафочки. — В мене велика новина! Сабрина моя дитину чекає, сама сказала. Мені п'ятдесят два роки, я гадав, ніколи вже дітей не буде! Уявляєте — стою перед нею і бурмочу, мов дурень: «Моя, моя дитина!» А вона, стерво, сміється. «Помучся, може, й не твоя». Я помучився, Миколо Олександровичу, ой як помучився. Півночі не спав, усе терзався, чия дитина. Раніше, звичайно, я ще більше б мучився, а тепер трішки попереживав, потім з'їв два тістечка й заснув. Це через те, що ви мені все про мене пояснили. Ми з Сабриночкою — ідеальна пара. Тепер ревную, — страждаю, а на душі тепло, гарно. Спасибі вам. Випиймо за кохання й за маленького Габунію!
І з шафочки, немов якими чарами, з'явилися пузата пляшка, два келихи й ваза з шоколадом.
— Я тепер зовсім не п'ю, — сухо промовив Фандорін, не бажаючи показувати, що слова вдячності йому приємні. — Й, до речі, хочу повідомити вам, що я не можу прийняти пропозиції стосовно продажу вам книжкового окладу. Треба поважати закони країни, в якій перебуваєш. Так що поверніть мені обкладинку, я передам її представникам міської влади. Я не наполягатиму на тому, щоб винагороду мені виплатили негайно. Можна частинами або потім, коли російська економіка зміцніє.
Йосиф Гурамович сумно зжував цукерку, декілька разів тяжко зітхнув.
— Ах, Миколо Олександровичу, любий, не хотів вас засмучувати, але все одно доведеться. Візьміть свій оклад, он він лежить у коробці з-під сканера. Експерти кажуть, що обкладинка являє історичну цінність — це робота російських майстрів середини шістнадцятого століття. А ось матеріальна ціна невелика. Срібло невисокої проби та декілька сот камінців. Якщо бути точним, шістсот шістдесят. Було на шість більше, та вони кудись поділися — замість них порожні гнізда. Це не жовті сапфіри й не опали. Строго кажучи, це взагалі не каміння, а шліфовані шматочки вулканічного скла. Мабуть, у середньовічній Русі воно вважалося великою рідкістю. А зараз такого добра в нас пів-Камчатки. Даремно, виходить, Сєдой усю цю кашу заварив.
— Ну й добре, — не дуже засмутився Фандорін. — Здам до музею, нехай буде пам'ять про Корнеліуса фон Дорна. І статтю напишу. Адже моя знахідка побічно підтверджує версію про те, що бібліотека Івана Грозного — не вигадка. Оскільки книга Замолея існувала в дійсності, значить, дабеловський список — не фікція, а документ, який заслуговує на довіру. Хоч і не дуже велике, а все-таки відкриття. Прощавайте, пане Габунія. Засидівся я у вас у Москві. Час додому, до Англії.
Він простягнув банкірові руку, та Йосиф Гурамович прощатися не захотів, а натомість узяв магістра за лікоть:
— Послухайте, Миколо Олександровичу, навіщо вам в Англію? І що за інтерес для чоловіка робити «не дуже великі відкриття»? Не ваша це стезя — пилюку в архівах ковтати й наукові книжки писати, їй-богу. Мені Гіві щовечора касети давав, зйомки прихованою камерою. Як ви по вулицях ходили, будинки розглядали, в блокнотик писали. Дивився на вас — дивувався. Як підмінили англійця! Таким зробився енергійним, піднесеним, щасливим! Про Суліко співає! Відразу видно — людина своєю справою займається. Ви знаєте, в чому ваша справа, в чому ваш справжній талант?