Діаболік

Відповіддю мені була тиша. Я почала вибивати двері, усвідомлюючи, що це наш єдиний шанс. Мені потрібно доправити Сайдонію до лікаря. Я повинна віднести її до медичних ботів. Я маю зробити хоч щось.

— Н-Нем...

Я обернулася — усередині все обірвалося від її вигляду. Обличчя Донії стало восковим, а очі — скляними і порожніми. Вона була схожа на ляльку-мотанку, яка впала під раковину, а плями на її шиї почали набрякати і перетворюватися на пухирі.

— Обмий.

— Я вже вмила тебе, — мій погляд затуманився. Я не могла відвести від неї очей. — Я все змила, Доніє.

— Себе.

Мої плечі горіли. Я подумала про того Ексалтіда, у якого була година, перш ніж отрута почала діяти. Діаболіки, безсумнівно, мали таку саму систему організму. Я заслуговувала на смерть за те, що завела Донію в цю пастку. Я не знала, що робити. Я молилася всім можливим богам, особливо божественному Космосу, який уже одного разу повернув мені Донію, я благала їх явитися і допомогти нам, бо я не зможу пережити це ще раз. Я не винесу цього знову.

Слабкою рукою Донія вказала на умивальник.

— Змий.

— Я не заслуговую на це, — викрикнула я. — Доніє, сподіваюся, ця отрута вб’є мене.

— Змий, — продовжувала наполягала вона. — Прошу тебе.

У голові туманіло. Я поливала плечі водою, поки біль не вщух.

Фізіологічні особливості Діаболіків. Отрута вийшла з мого організму, ніби її й не було. Я б віддала все, щоб помінятися своїм імунітетом із Донією.

— Я... Я не знаю, що робити, — сказала я їй. Подивившись на свої руки, я помітила, що вони всі в крові від моїх спроб вибити двері.

Тепер Донія стала сіро блакитного кольору, білки її очей почервоніли. Тремтячою рукою вона торкнулася мене, і я сіла навпочіпки — її тіло здалося мені тендітним і слабким, наче у птаха, бо насправді цього просто не могло бути, ні, ні, це відбувається не з нами...

— Люблю, — прохрипіла вона.

Я міцніше обняла її.

І вона обняла мене у відповідь так міцно, як змогла, їй дихання стало уривчастим і важким.

— Люблю... тебе...

А потім вона захрипіла і прихилилася до мене, а я знову згадала про Дедлі й міцно стисла Донію в обіймах, охоплена жахом, бо насправді це відбувається не з нами, ні, не з нами...

Вона перестала дихати і більше не рухалася, і тоді я зазирнула їй у вічі — поглянула в її очі, що стали мутними, як захмарене небо, у цих очах більше не було тієї іскри, яка була Сайдонією, ні, ні, цього не повинно було статися.

— Доніє! ДОНІЄ!

Я підняла і потрясла її. Я кричала на неї. Я щипала її шкіру, розвертала її, намагаючись добитися хоч якоїсь реакції: почути її плач або відчути, як вона поворухнеться, або хоч якось відреагує, але вона залишалася млявою і безвольною, вона померла, померла, і з мене вирвався пронизливий крик.

А потім усі сили разом залишили мене, і я змогла лише прихилити свою голову до Донії й прошепотіти: