Ваш покірний слуга кіт
- Автор: Сосэки Нацумэ
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Іван Дзюб
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Ваш покірний слуга кіт». Краткое содержание книги:
Герої повісті — коти і люди. У японських книжках для дітей прийнято зображати тварина як маленького чоловічка з головою звіра. Коти в повісті Сосекі — це маленькі чоловічки в масках. Серед них зберігаються ті ж соціальні відмінності, що й серед людей, адже вони живуть у світі, де служниця часто розцінюється нижче кішки. У повісті вони на ролі клоунів: розігрують інтермедії між основними номерами. Але якщо коти схожі на людей, то вірно і зворотне: багато людей не краще тварин.
— Ого… Так ти, Юкіе-сан, хочеш стати дурнем Taкe?
— Та ви що? І не думаю. Знаєте, Томіко-сан, донька Канеди, страшно розсердилася. Мовляв, це — образа.
— Яка Томіко? Та, що живе в завулку навпроти?
— Еге, та чепуруха.
— А хіба вона ходить з тобою в гімназію?
— Ні, вона тільки на збори приходила. Ну й чепуруха! Такої світ не бачив.
— Кажуть, начебто вона вродлива.
— Нічого особливого. Не настільки, як це їй здається. Якщо так фарбуватися, як вона, то будь-хто здаватиметься гарним!
— 3начить, якщо ти, Юкіе-сан, будеш фарбуватися, то станеш удвічі красивішою за дочку Канеди?
— Ну що ви… Та де там… А втім, вона занадто чепуриться. Хоч яка вона багата…
— А хіба не краще бути багатою, навіть якщо доводиться надто фарбуватися.
— Воно-то так… Але їй не завадило б трохи стати дурнем Таке. Занадто вже вона пихата. Ось недавно рознесла повсюди, що якийсь поет присвятив їй збірку віршів.
— Часом не Тофу-сан?
— Невже він? Ото дивак. .
— Ні, Тофу-сан дуже серйозна людина. Тому здається, що так поводитися — зовсім природна річ.
- І дуже шкода… А от послухайте ще про один цікавий випадок. Недавно хтось, кажуть, прислав їй любовного листа.
— Де ж таке видано? Xто б це міг бути?
— Кажуть, невідомо хто.
— Без підпису.
— Та ні, лист підписано, але Томіко каже, що не чула про таку людину. А лист начебто довгий-предовгий, завдовжки один кен. І чого там тільки не написано! «Моє кохання до Вас — то благоговіння віруючого перед божеством. Найбільше щастя для мене — принести себе в жертву, як ягня, на вівтар Вашоrо кохання. Якщо моє серце має трикутну форму, то стріла Купідона влучила в йоrо центр, — вона напевне вилетіла з бамбукової трубки…»
- І це всерйоз?
— Кажуть, усерйоз. Три мої подруги бачили той лист.
— Не гаразд. Таких листів стороннім не показують. Біда, якщо чутка про це пошириться між людьми. Адже вона збиралася вийти заміж за Канґецу-куна.
— Яка там біда! Вона з радощів не тямиться! Так і розкажіть Канґецу-кунові, коли до вас завітає. Він, напевне, про це й гадки не має.
— А й справді… Мабуть-таки не знає. Адже він цілі дні тільки те й робить, що виточує скляні кульки.
— А що, хіба Канґецу-сан має намір оженитися з цією особою? От бідолаха!
— Чому? В неї великі гроші, завжди підтримку матиме. Що ж тут поганого?
— Тітонько, які ви неблагородні… Все гроші та гроші… А хіба любов не цінніша за гроші? Чого варте подружнє життя без любові?
— Ти так гадаєш? За кого ж ти підеш заміж?
— А хіба я знаю? Мені особливо ні на кого сподіватися.
Вже довгий час Тонко слухала-слухала, хоч і нічого не розуміла, як Юкіе-сан і господиня завзято обговорюють проблему одруження і раптом випалила:
— Я теж хочу заміж.
Нерозважна забаганка Тонко приголомшила Юкіе, таку юну, але без надії знайти собі пару. Господиня порівняно спокійно зреагувала, сміючись, запитала:
— За кого ти хочеш піти?
— Я… правду кажучи… хотіла б вийти за храм Загиблих Воїнів. Тільки от я не люблю ходити через міст Суйдо… Що його робити?
Ні господині, ні Юкіе-сан не стало відваги розпитувати Тонко; вони тільки засміялися. Саме тоді Тонко звернулася до Сунко.
— Сестрице, тобі також подобається цей храм? Я його страх люблю. Давай удвох вийдемо за нього заміж. Як ти гадаєш? Не хочеш? Ну що ж, я сама туди поїду на рикші.
— Мава тез поїде. — Найменша також надумала повінчатися з храмом. От була б утіха для господаря, якби всі троє повиходили заміж за храм Загиблих Воїнів!
Тим часом під воротами заторохтіла, спиняючись, коляска й почувся бадьорий голос господаря. Видно, господар повернувся. Він узяв від рикші пакунок у фуросікі [186] й передав служниці, а сам поважно рушив до їдальні.
— О, завітала! — привітався з Юкіе-сан і байдуже кинув біля знаменитого хібаті щось продовгувате, схоже на порцелянову пляшечку. Звісно, це не була порцелянова пляшечка і не вазочка, а якийсь чудернацький посуд.
— Дивна пляшечка. Ви її дістали в поліції? — спитала Юкіе-сан, оглядаючи цей посуд.
— Ну що, симпатична? — запишався господар, зазираючи в очі Юкіе-сан.
— Симпатична? Оця штука? Я б не сказала, що дуже. Навіщо ви принесли цю масничку?
— Масничку? У тебе нема жодного смаку.
— А що ж це таке?
— Вазочка.
— Яка ж це вазочка? Шийка вузесенька, а корпус он який товстий.
— В тому-то й суть! Ти не далеко відкотилася від своєї тітоньки. Ви анітрохи не розумієтеся на красі,- сказав господар, милуючись вазочкою проти світла.
— Звідки мені розумітися? Я ж не змогла роздобути в поліції таку масничку. Правда, тітонько?
186
Фуросікі — барвиста хустина, в якій японці носять речі