Уран [uk]

— Ти, Сашко, говориш, щоб худоби більше розводили,— почав Платон.

— Якомога більше, Платоне! І в колгоспі, і в кожній родині. Уже тепер у Видубі живе майже триста родин, а всього робітників на «Факелі» близько двох тисяч. Весною буде п'ять. Треба, щоб у нас базари були великі, магазини кооперативні. Турчин обіцяв збудувати універмаг і десять магазинів, ресторан. Розумієш, Платоне, за рік ти сам не впізнаєш Сосонки й усього нашого району.

— Я все розумію, Сашко, але й ти вислухай мене. Якщо ми затопимо наші луки, то чим будемо годувати худобу? Чим? У держави будемо просити чи в Турчина? Ти мені про це скажи, а те, що треба розводити якнайбільше худоби, я знаю... Оце був у місті — черга за м'ясом, робітники стоять; жінки їхні... Душа болить. Без кормів я нічого не зроблю.

— А який вихід, товаришу вчений? Дисертації пишете,— посміхнувся Олександр Іванович,— а на ділі що?

— Якби у Сосонки уран не забрав дві тисячі гектарів землі, то ми б вам показали, товаришу секретар райкому...

— Вірю, Платоне, вірю, друже, але ми повинні з тобою думати й про уран... Так, так. Він теж наш... як і хліб.

— То правда, Сашко,— замислився Платон.— Тільки ж доторкнулися до цього урану на Видубецьких горах, а він уже, справді, наш, входить у кожну хату, не минає нікого... наш... Плани колгоспу — шкереберть, долі людські й ті ламаються... Сніп обома руками в землю вріс, умре за це поле, а Юхим сміється, розриває береги Русавки й чекає, коли море буде...

— Так воно й мусить бути, Платоне... Але ти мені так і не відповів, що ж ти робитимеш як голова колгоспу на своїх чотирьохстах гектарах? — нахилився до Платона.— Кажи.

— Я думаю про це й радився з Мазуром, Макаром Підігрітим, з Кожухарем, з Колядою... Треба реорганізовувати господарство, спеціалізувати. Городина, картопля, одне слово, овочівництво. Сади. Більше ми нічого не потягнемо,— сказав Платон.— На жаль, більше нічого. Мало землі, дуже мало.

— Ну, а скільки ще ти хотів би мати землі, Платоне?

— Як скільки? — не зрозумів Гайворон.— Я хотів би мати всю, але... я мушу поступитись урану... Нам треба з ним дружити...

— А якщо реально, щоб... дружити з ураном і мати ще й землю. Тільки не розмахуйся на тисячі гектарів,— застеріг Олександр Іванович.

— Ну... ну... хоч би ще гектарів шістсот,— вирішив Платон.

— Стільки не обіцяю, а чотириста гектарів під зернові й сто луків, гадаю, Сосонка матиме.

— Ти що, чарівник? Де ти їх візьмеш? — Платон все ще сприймав це як жарт.— А-а, розумію! Турчин помилився, і тепер нам повернуть, тоді інша справа.

— Турчин, Платоне, не помилявся ще жодного разу.., І, на жаль, він тобі не зможе повернути жодного гектара.

— Тоді ти, Сашко, просто дуриш мені голову, ну тебе! — махнув рукою Платон.

— Ні, Платоне,— серйозно промовив Мостовий.— Я тобі кажу правду...

— Де ж та земля візьметься? Який це розумник вигадує? Дуже я хотів би знати, Сашко.