Сповідь відьом

Уже на порозі пральної кімнати я заходилася скидати мокасини і лосини. Поки Марта забирала мій старий ношений прикид, я, звиваючись, натягнула на себе бриджі.

— Були часи, коли жінки не їздили верхи, як чоловіки, — зауважила Марта, поглянувши на мої треновані м’язисті ноги і похитавши головою.

Коли я повернулася, Метью говорив по телефону, роздаючи вказівки всім родичам та знайомим, які потребували його керівництва. Він повернув голову і схвально поглянув на мене.

— У тих тобі буде набагато комфортніше. — Він підвівся і підняв чоботи. — Тут немає спеціальної ложечки для вдягання. Тобі доведеться піти до стайні в старому взутті.

— Ні, я хочу вдягнути їх зараз, — заперечила я, простягаючи руки до новеньких чобіт.

— Тоді сідай, — зітхнув Метью. — Яка ж ти нетерпляча! Перший раз ти не вдягнеш їх без сторонньої допомоги. — Піднявши крісло разом зі мною, він повернув його так, щоб мати більше місця для маневру. Подав мені правий чобіт, і я встромила у нього ногу аж до кісточки. Виявилося, що Метью мав таки рацію. Ніяке смикання не допомогло б просунути ступню крізь жорсткий вигин чобота. Ставши над моєю ногою, Метью взявся за носок та п’ятку і почав тиснути, похитуючи з боку в бік, а я тим часом тягнула на себе халяву. І через кілька хвилин відчайдушних зусиль моя ступня нарешті прослизнула до вузької нижньої частини чобота. Метью востаннє — і різко — попхнув на мене підошву, і чобіт обхопив мою ногу, як влитий.

Те саме проробили і з другим чоботом. Я виставила вперед ноги, щоб помилуватися, а Метью тим часом посмикував і поляскував халяви, засовував свої холодні пальці під верхні краї — чи вони, бува, не перешкоджають циркуляції крові у мене в ногах. Я підвелася, відчуваючи, як мої ноги незвично подовшали, ступила кілька невпевнених кроків негнучкими ступнями і крутнулася на місці, мов балерина.

— Дякую. — Встромивши носаки чобіт у підлогу, я стала навшпиньки і повисла у Метью на шиї. — Вони такі класні!

Метью поніс мою жилетку та шолом до стайні, так само, як він носив у Оксфорді мою комп’ютерну валізку та циновку для йоги. Двері стайні були розчинені настіж, всередині хтось порався.

— Жорже! — гукнув Метью. З-за рогу вийшов маленький жилавий чоловічок невизначеного віку, але не вампір. У руках він тримав вуздечку та шкребок. Коли ми проходили повз стійло Балтазара, кінь сердито тупнув копитом і смикнув головою — мовляв: «Ти ж обіцяла!» У моїй кишені лежало малесеньке яблуко, яке я випросила у Марти.

— На, конику, — сказала я і простягнула йому яблуко на розкритій долоні. Метью напружено спостерігав, як Балтазар витягнув шию і м’якими губами забрав плід у мене з руки. Коли яблуко опинилося у нього в роті, він тріумфально поглянув на свого хазяїна.

— Бачу-бачу, зараз він поводиться як чемний та великодушний джентльмен, — сухо зауважив Метью, — але це не означає, що за першої ж нагоди він не поведеться як диявол. — Зачувши ці слова, Балтазар роздратовано тупнув копитом.