Сповідь відьом

— Я дуже полюбляю читати, — ухильно відповів Метью.

— Ти знав його! — кинула я докірливим тоном. — Він був демоном, еге ж?

— Так, демоном, і надто часто переступав межу, що відділяє геніальність від божевілля. На жаль.

— Ще б пак. Він вірив у позаземне життя і проклинав інквізиторів, що вели його на вогнище, — додала я і скрушно похитала головою.

— Проте він чудово розумів силу пристрасті.

Я кинула на вампіра гострий погляд.

— «Пристрасть жене мене вперед, а страх — загнуздує». Джордано фігурує в твоєму есе для коледжу Всіх Душ?

— Та трохи, — відказав вампір, стиснувши губи в тоненький шнурок. — Може, підемо звідси, га? А про філософію поговоримо іншим разом.

У моїй пам’яті спливли інші пасажі. У працях Бруно було щось іще, що змушувало Метью думати про нього. Він писав про богиню Діану.

Я відступила від стійла.

— Балтазар — не поні, — попередив мене Метью, беручи під лікоть.

— Ясна річ. Але я здатна впоратися з цим конем. — І алхімічній манускрипт, і середньовічний італійський філософ враз вилетіли з голови від думки про такий виклик.

— Ти хочеш сказати, що вмієш їздити верхи? — з недовірою в голосі спитав Метью.

— Я виросла на селі, і їздила верхи з дитинства — виїжджування, стрибки через перешкоди і таке інше.

Верхова їзда нагадувала політ навіть більше, аніж веслування.

— Ми маємо інших коней. А Балтазар залишиться у стійлі, — твердо мовив Метью. Верхова їзда виявилася несподіваною винагородою за приїзд до Франції, і це майже повністю компенсувало непривітність Ізабо. Метью повів мене через стайню туди, де стояли ще шість чудових коней. Двоє з них були великі й темні, хоча дещо менші за Балтазара: одна — дебеленька кобила, а другий — гнідий мерин. А ще двоє коняк андалузької породи з великими важкими копитами та вигнутими шиями. Одна з них підійшла до дверей стійла — подивитися, що відбувається в її царині.

— Це Нар Ракаса, — проказав Метью і лагідно погладив їй морду. — Її ім’я означає «вогниста танцюристка». Зазвичай ми звемо її просто Ракаса. Вона граціозно рухається, але дуже норовиста. Тому ви з нею прекрасно порозумієтеся.

Я відмовилася ковтати наживку, подану так елегантно, і дозволила Ракасі понюхати моє волосся та обличчя.

— А як звуть її сестру?

— Фіддат, що означає «срібло». — Коли Метью проказав її ім’я, Фіддат виступила вперед і поглянула на нього ніжними і люблячими очима. — Фіддат — кобила Ізабо, а Ракаса — її сестра, — пояснив Метью. Далі він показав на двох коней темної масті. — А ото мої. Дар і Саяд.

— А що означають їхні імена? — поцікавилася я, підходячи до їхніх стійл.

— Дар означає арабською «час», а Саяд — «мисливець», — пояснив Метью, наближаючись до мене. — Саяд полюбляє ганятися полями за здобиччю і перестрибувати через чагарникові загорожі. А Дар — спокійний і терплячий.

Ми продовжили наше турне. Метью показував мені особливості місцевих гір та пагорбів і розповідав мені, як добратися до міста. Потім показав, які частини шато зазнали переробки, і зазначив, що реставраторам довелося використати інший різновид каменю, бо оригінального вже ніде не можна було дістати. Коли обхід скінчився, я вже мала впевненість, що не заблукаю в маєтку — головним чином, завдяки основній вежі замку, яку було важко не помітити і сплутати з рештою споруд.