Гробниця

Леоні кивнула.

— А тепер, коли ти тут, тобі слід подбати про себе. Анатоль — у надійних руках.

Леоні пригадала поспіх, із яким вони тікали з Парижа, свою обіцянку допомагати йому, відчуття загрози, котре то зникало, то з’являлося знов, — і відчула, як з її плеч поволі спадає величезний тягар.

— Він у надійних руках, — твердо повторила Ізольда. — І ти теж.

Вони вийшли на дальній кінець озера. Воно було тихе, зеленувате й сприймалося як щось окреме від маєтку, хоча з будинку його було добре видно. Скрізь панувала тиша, що час від часу переривалася тріском сухих гілок під ногами та шерехтінням зайців у густих чагарниках. Десь у кронах дерев каркали ворони.

Ізольда й Леоні підійшли до вигнутої кам’яної лавки на невеличкому узвишші. Вона була схожа на півмісяць, а її краї закруглилися від часу. Ізольда сіла на неї й поплескала долонею поруч із собою, запрошуючи Леоні сідати біля неї.

— У перші дні після смерті свого чоловіка я часто приходила на це місце, — мовила вона. — Мені воно здається дуже заспокійливим.

Витягнувши шпильки, Ізольда зняла капелюха й поклала його поряд на лавку. Леоні зробила те саме, а ще зняла й рукавички. Вона подивилась на свою тітку. Її золотаве волосся, здавалося, випромінювало яскраве світло; вона сиділа, як завжди, випрямивши спину й поклавши руки на коліна. З-під краю блакитної бавовняної сукні визирали носки черевичків.

— А чи не бувало вам тут… страшно, я хотіла сказати — самотньо? — спитала Леоні.

Ізольда кивнула.

— Наше подружнє життя тривало лише кілька років. Жуль був чоловіком усталених поглядів та звичок, до того ж більшість часу ми провели поза межами маєтку. Принаймні я.

— Але зараз — зараз вам тут добре?

— Мабуть, я вже просто звикла, — тихо відповіла Ізольда.

Уся колишня цікавість до своєї тітки, дещо притлумлена захватом від учорашньої званої вечері, повернулася різко й негайно, накотилася, немов морська хвиля. Тисячі запитань відразу ж виникли в голові Леоні. І не останнім з них було таке: чому ж Ізольда вирішила все ж залишитися в маєтку, якщо почувалась у ньому не досить затишно?

— А ви дуже сумуєте за дядьком Жулем?

Гілки над їхніми головами гойднулись і щось зашепотіли, забурмотіли, наче підслуховуючи. Ізольда тяжко зітхнула.

— Він був турботливою й тактовною людиною, — обачливо відповіла вона. — І добросердим і великодушним чоловіком.

Леоні підозріло зіщулилась.

— А як же стосовно ваших слів про справжнє кохання? Невже…

— Не завжди в житті буває так, що одружуєшся з коханим чоловіком, — перервала її Ізольда. — Обставини, нагода, злидні — усе це відіграє свою роль.

Утім, Леоні не задовольнила така відповідь.

— Цікаво, а як ви познайомились? У мене було таке враження, що мій дядько рідко залишав маєток, тож…

— Жуль дійсно не любив їздити далеко від дому. Він постійно переймався своїми книгами й дуже відповідально ставився до обов’язків господаря маєтку. Однак він мав традицію раз на рік вибиратися до Парижа, коли ще був живий його батько.